17 група Слюсарна справа

Підручник М. І. Макієнко Загальний курс слюсарної справи: https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view 

04.02.2025

Тема уроку: Схеми розташування приладів

2.                Компресорне обладнання

При обслуговуванні автомобілів в майстернях і шиномонтажних станціях використовується пневматичне обладнання і інструменти, робота яких відбувається за рахунок стисненого повітря. За допомогою компресорних агрегатів виробляються демонтажні / монтажні роботи, накачування шин, очищення від бруду важкодоступних місць. Шиномонтажні і балансувальні стенди, шуруповерти, гайковерти, пневмопідйомники, ґрунтувальні пістолети, фарбопульти – все це обладнання працює від пневмопривода.

Використання стисненого повітря економічно, зручно і дозволяє оперативно проводити необхідні роботи. При підборі компресора необхідно врахувати його продуктивність, надійність, потужність, тиск на виході, особливості мережі живлення. Залежно від призначення виділяють безліч видів компресорного устаткування.

Поршневі компресори – бюджетні моделі установок, які користуються високим попитом завдяки легкості в обслуговуванні, експлуатації, ремонті. Функціонал у них трохи нижче, ніж у гвинтових установок, але в ряді випадків поршневий компресор стане відмінним рішенням для оснащення автосервісу.

Гвинтові компресори – широко використовуються як на невеликих автостанціях, так і великих автосервісах. Потужності установки досить для забезпечення високої продуктивності, вона розрахована на тривалі інтенсивні навантаження, довгий термін служби.

Осушувачі – призначені для спеціальної підготовки стисненого повітря, який використовується для роботи компресора. Агрегати запобігають утворенню конденсату і корозії, засмічення каналів, що ведуть до поломки дорогого устаткування. Осушувачі очищають повітря від пилу і шкідливих домішок, які згубно впливають на роботу компресорних установок.

Ресивери – призначаються для забезпечення нормального функціонування компресора. Установки забезпечують необхідний рівень тиску і оптимальний режим при роботі компресора, накопичують, охолоджують і зберігають стиснене повітря, видаляють конденсат. Пристрої сумісні з будь-яким компресором.

3.                Кузовне обладнання

Устаткування для кузовного ремонту автомобіля необхідно для виправлення деформації кузова і відновлення контрольних точок, виконання заміни елементів і деталей, косметичного ремонту, усунення перекосів рам і невеликих дефектів кузова. 

Основні види кузовного обладнання:

Рихтувальні стенди платформного і рамного типу призначені для ремонту автотранспорту всіх типів, з будь-яким типом ушкоджень і великою вантажопідйомністю. Зручна конструкція забезпечує найкращий доступ до будь-якої частини кузова.

Зварювальні апарати напівавтоматичного типу і аксесуари до них – використовуються для зварювання в захисному газоподібному середовищі, механічної, ручного дугового зварювання, зварювання порошковим дротом.

Інвертори – пристрої для зварювання, що забезпечують високу якість шва, які підходять для роботи з різноманітними металами і сплавами. Невелика вага, чітка настройка і можливість роботи в різних режимах роблять установки незамінними в автосервісі.

Пристрій контролю геометрії кузова – унікальна вимірювальна система для визначення координат контрольних точок.

Споттери – зварювальне обладнання для кузовного ремонту.

Законспектувати. Вивчити матеріал.

04.02.2025

Тема уроку: Схеми розташування інструментів

Підйомне обладнання

Будь-які роботи по ремонту і діагностиці автомобілів припускають його підйом на висоту, на якій зручно проводити маніпуляції. Придбання надійних підйомників для автосервісу значно спрощує ремонт, підвищує швидкість і якість техобслуговування.

В автосервісах найчастіше використовуються підйомники наступних типів:

• стійкові підйомники;
• підйомники-ножиці –  складаються з складаних металоконструкції з платформою, яка розкладається по типу ножиць;
• канавні підйомники – кріпляться прямо на борт оглядової ями і дозволяють ефективно використовувати простір.
• підкатні домкрати – пристрої невеликої вантажопідйомності, використовуються для локальних робіт. Мобільні агрегати можна переміщати по всій території автомайстерні.

Діагностичне обладнання

Діагностичне обладнання дозволяє швидко і точно визначити причину несправності автомобіля і усунути її в короткі терміни. Подібна техніка необхідна для кожного автосервісу, так як без її використання неможливо виявити поломку. Список необхідного діагностичного обладнання для СТО включає в себе димоміри, газоаналізатори, тестери, сканери, товщиноміри, мотортестери.

Інструменти

Ручний інструмент– обов’язковий при комплектації автосервісу. З його допомогою проводяться ремонтні, монтажні та демонтажні роботи, заходи з обслуговування вузлів і агрегатів.

На сайт sigma.ua ви знайдете усі необхідні для вашої автомайстерні інструменти найвищої якості. 

Список необхідного інструменту для автосервісу включає в себе:

• ручний інструмент – це гайкові ключі, викрутки, молотки, набори інструменту, скомплектовані для виконання певних операцій;
• пневмоінструмент – професійні гайковерти, шуруповерти, дрилі, що працюють за допомогою стисненого повітря;
• електроінструмент – працює від електричних джерел живлення, аналог пневматичної обладнанню, застосовується, коли використання пневмоінструменту з певних причин неможливо.
• набори інструментів;

спеціальні меблі для зберігання пристосувань і інструментів.

Законспектувати. Вивчити матеріал.

28.01.2025

Тема уроку: Безпечні правила

4.     ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ РОБОТИ

 

4.1.  Відключити електроінструмент від електромережі шляхом роз’єднання штепсельного з’єднання.

4.2. Прибрати робоче місце від стружки, тирси та інших відхо­дів спеціальною щіткою, очистити електроінструмент від пилу, бруду та масла.

4.3.  Протерти кабелі сухою ганчіркою і старанно їх згорнути в бухту.

4.4.   Демонтувати штепсельні розетки повинен черговий елек­тромонтер.

4.5. Здати інструмент на зберігання виконробу або закрити в сейф.

4.6.  Зберігати інструмент слід в сухому приміщенні, що опалю­ється. При цьому інструмент повинен бути захищений від вологи і пилу.

 

5.     ВИМОГИ БЕЗПЕКИ В АВАРІЙНИХ СИТУАЦІЯХ

 

5.1.  Аварійні ситуації можуть виникати під дією несприятливих атмосферних умов (дощу, вітру, снігу та ін.), а також бути вироб­ничого характеру в результаті:

• порушення будівельних конструкцій;
• падіння будівельних матеріалів;
• виходу з ладу енергетичних комунікацій та механізмів;
• зникнення напруги в електромережі;
• зникнення електричного зв’язку між металевими частинами корпусу та нульовим штирем штепсельної вилки;

• пошкодження   штепсельного   з’єднання   кабелю   або   його захисної трубки;

• пошкодження робочої частини інструмента;
• заклинювання частин інструмента, що обертаються;
• короткого замикання в двигунах електроінструментів.

5.2.   У разі виникнення аварійної ситуації необхідно негайно припинити роботу, вжити заходів щодо евакуації людей з небез­печної зони та рятування матеріальних цінностей. В разі необхід­ності відключити технологічне обладнання від електромережі.

5.3.  Якщо обстановка не загрожує життю і здоров’ю працівни­ків і не веде до розширення аварії, її слід зберегти такою, якою вона була на момент події.

5.4.  У випадках пожежі необхідно:

• викликати пожежно-рятувальну службу за телефоном «101»;

• оповістити керівника робіт і розпочати гасіння пожежі наяв­ними    засобами    пожежогасіння.    Електропроводку    та    елек­троустановки  Гасити тільки  вуглекислотними  та порошковими вогнегасниками після їх відключення від електромережі;

• організувати зустріч пожежних машин та інформувати по­жежників про місцезнаходження гідрантів, колодязів та інших за­собів пожежогасіння.

5.5.  У разі нещасних випадків (забиття, падіння, електротравми), а також у випадках раптового захворювання подати потерпілому першу (долікарську) допомогу, повідомити керівника робіт про те, що трапилося, викликати швидку допомогу за телефоном «103».

5.6. Послідовність подання першої допомоги:

• усунути дію на організм шкідливих факторів, які загрожують здоров’ю і життю потерпілого (звільнити від дії електричного струму, винести із зараженої території, загасити одяг, що горить, тощо);
• визначити характер і тяжкість травми, найбільшу загрозу для життя потерпілого і послідовність заходів щодо його рятування;
• вжити потрібних заходів щодо рятування потерпілого в по­рядку терміновості (відновити прохідність дихальних шляхів, про­вести штучне дихання, зовнішній масаж серця, зупинити крово­течу, зафіксувати місце перелому, накласти пов’язку та ін.);
• підтримувати основні життєві функції потерпілого до при­буття медичного працівника або вжити заходів щодо транспорту­вання потерпілого в найближчий медичний заклад.

5.7.  Допомога потерпілому, подана не медичним працівником, не повинна заміняти допомогу з боку медичного персоналу і по­винна подаватися лише до прибуття лікаря.

5.8.  Конкретні дії щодо подання медичної допомоги потерпі­лому під час різних уражень описані в Інструкції з подання пер­шої (долікарської) допомоги, яка вивчається під час проходження первинного і подальших інструктажів з питань охорони праці.

Законспектувати. Вивчити матеріал.

28.01.2025

Тема уроку: Схеми розташування устаткування

Професійне обслуговування автомобілів неможливе без спеціалізованого обладнання, за допомогою якого всі роботи проводяться швидко і якісно. Хороша репутація і надійність компанії дозволять швидко зайняти свою нішу на ринку і забезпечать постійний потік клієнтів. Зупинимося докладніше на технічному оснащенні автосервісу, від якого більш ніж на 80% залежить успішність його роботи.

 

Яке обладнання потрібно для автосервісу та шиномонтажу?

Незалежно від призначення, инструмент для сто повинен володіти захистом від вологи, бруду, масла, лакофарбових складів, бензину, бути функціональними і надійними. Ресурс розрахований на інтенсивні навантаження, а саме устаткування бути зручним в роботі. Важливо врахувати потужність, технічні характеристики, габарити, тип приміщення, репутацію виробника.

Перед покупкою обладнання та інструменту для автосервісного бізнесу потрібно визначитися з напрямком діяльності та послугами, які будуть надаватися. Наприклад, перелік обладнання для автосервісу загальної спрямованості буде відрізнятися від списку обладнання для шиномонтажу.

Перелік необхідного інструменту та обладнання для автосервісу

Все обладнання для автосервісу можна розділити на наступні основні види:

1.      Гідравлічне обладнання

Гідравлічне обладнання для СТО і автосервісу призначається для підняття автотранспорту, здійснення діагностики та проведення ремонтних робіт. Воно значно полегшує важку роботу і збільшує продуктивність праці. Гідравліка підбирається з урахуванням видів обслуговування транспорту (вантажні, легкові авто, мототехніка) і напрямки роботи автомайстерні.

Види гідравлічного обладнання:

• домкрати – прості і надійні у використанні агрегати, призначені для підйому транспорту;
• преси – пристосування для видалення деталей і їх запресовування, що працюють за принципом важеля, коли зусилля в кілька десятків тонн концентрується в одній точці;
• крани – незамінні пристрої для переміщення і підйому важких агрегатів і механізмів.
• трансмісійні (гідравлічні) стійки – використовуються для демонтажних робіт, зокрема, для демонтажу коробки передач, двигуна і заднього моста.
• рихтувальні комплекти, трубогиби, гідроциліндри, різні аксесуари для гідравлічної техніки.

21.01.2025

Тема уроку: Безпечні правила при користуванні електроінструментом

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1.  Інструкція з охорони праці під час виконання роботи із за­стосуванням електричних ручних машин та інструментів (далі – Інструкція) розроблена на підставі законодавства України про охо­рону праці, ПУЕ, ПТЕЕС, ПБЕЕС (НПАОП 40.1-1.21-98 (ДНАОП 0.00-1.21-98)) і Правила безпечної роботи з інструментом та при­строями (НПАОП 0.00-1.31-99 (ДНАОП 1.1.10-1.04.01)).

Особи, які порушили вимога цієї Інструкції, усуваються від роботи і без позачергової перевірки знань до роботи не допускаються.

Крім цього, вони можуть нести персональну відповідальність в установленому законом порядку: дисциплінарну, адміністративну, матеріальну або кримінальну — в залежності від наслідків, спри­чинених порушенням.

1.2.  Роботи із застосуванням електричних, ручних машин та ін­струментів (далі — електроінструментів) належать до робіт з під­вищеною небезпекою.

1.3.  До самостійної роботи з електроінструментом допускають­ся особи старші 18 років, які пройшли:

• навчання в закладах освіти;
• медичний огляд;
• інструктаж на робочому місці з цієї Інструкції.

1.4.   Робітники,  які  працюють  з  електроінструментом,  зобо­в’язані знати правила відповідно до роботи, яку вони виконують, і мати відповідну групу з електробезпеки.

1.5.   Для одержання групи І, незалежно від фаху, необхідно пройти інструктаж з електробезпеки з оформленням в журналі реєстрації інструктажів з питань охорони праці.

Інструктаж з електробезпеки для І групи повинна проводити особа, відповідальна за електрогосподарство, або за її письмовим розпорядженням — особа зі складу електротехнічних працівників, яка має III групу.

Мінімальний стаж роботи з електроінструментом і видання по­свідчень робітникам з І групою не вимагається.

1.6. Для одержання груп II і III робітники повинні:

• чітко усвідомлювати небезпеку, пов’язану з електроінстру­ментом;
• знати і вміти застосовувати на практиці ці та інші правила безпеки в обсязі, потрібному для роботи, яка виконується;
• уміти практично подавати першу допомогу потерпілим при електротравмах, в тому числі застосовувати способи штучного ди­хання і зовнішнього масажу серця.

1.7.   Особи, які експлуатують електроінструмент класу І (на­приклад,   мозаїчно-шліфувальні,   паркетно-шліфувальні   й   інші машини) повинні мати групу з електробезпеки не нижче II.

1.8.  Під час роботи з електроінструментом робітники повинні проходити наступні інструктажі з охорони праці:

а)  повторний — не рідше одного разу на 3 місяці;

б)  позаплановий — в разі порушення вимог безпеки праці, що призвело чи могло призвести до аварії або нещасного випадку; у разі зміни технологічного процесу чи діючих нормативних актів про охорону праці; у разі перерви в роботі з машинами й електро­інструментом більше 60 календарних днів;

в)  цільовий — під час виконання разових робіт, безпосередньо не пов’язаних з обов’язками за фахом, ліквідації аварії, стихійно­го лиха, проведенні робіт, для яких оформляється наряд-допуск, дозвіл та інші документи.

1.9.  Електрифікований інструмент за умовами безпеки поділя­ється на такі класи:

І — електроінструмент, у якого всі деталі, що перебувають під на­пругою, ізольовані і штепсельна вилка має заземлювальний контакт;

ІІ— електроінструмент, у якого всі деталі, що перебувають під напругою, мають подвійну або посилену ізоляцію. Цей електроін­струмент не має пристроїв для заземлення. Номінальна напруга для електроінструмента класів І і II повинна бути не більше 220 В для електроінструмента постійного струму, 380 В — для електроін­струмента змінного струму;

III — електроінструмент на номінальну напругу не вище 42 В, у якого ані внутрішні, ані зовнішні кола не перебувають під ін­шою напругою. Електроінструмент класу III призначений для жи­влення від безпечної наднизької напруги.

Якщо безпечну наднизьку напругу одержують перетворенням вищої напруги, то це слід здійснювати за допомогою безпечного ізолювального трансформатора (далі — розподільний трансформа­тор безпеки або перетворювач з окремими обмотками).

1.10.  В умовах будівельних майданчиків під час ведення робіт поза приміщеннями в усіх випадках, а в приміщеннях — в умовах підвищеної небезпеки ураження людей електричним струмом слід застосовувати ручні електричні машини II (з подвійною ізоляці­єю) і III (напругою 36 В) класів захисту. Під час роботи з елек­тричними машинами II класу необхідно застосовувати електрозахисті засоби (діелектричні рукавички, як основний засіб захисту, і діелектричний килим чи ізолюючу підставку, як додатковий).

Забороняється експлуатація ручних електричних машин І класу

за таких умов.

Під час роботи в особливо небезпечних умовах ураження лю­дей електричним струмом слід використовувати тільки ручні елек­тричні машини класу III з обов’язковим застосуванням електро захисних засобів.

1.11. Електроінструмент класу І (мозаїчно-шліфувальні, паркетно-стругальні машини та ін.) може застосовуватися тільки за наявності пристрою захисного відключення (наприклад, типу ІЕ 9813 та ін.).

1.12.  Застосовувати машини допускається тільки відповідно до призначення, зазначеного у паспорті.

1.13.  Приєднання до електричної мережі і від’єднання електро­інструмента і ручних електричних машин за допомогою справних штепсельних з’єднань дозволяється виконувати персоналу, допу­щеному до роботи з інструментом і машинами.

Підключення до мережі допоміжного устаткування і подовжувачів дозволяється виконувати тільки електромонтерам.

1.14.  Електроінструмент підлягає періодичній перевірці не рід­ше одного разу на 6 місяців.

Результати перевірок і випробувань електроінструменту, зни­жувальних і розподільчих трансформаторів безпеки, перетворюва­чів частоти, захисно вимикальних пристроїв та кабелів слід зано­сити  в  «Журнал обліку,  перевірки та випробування електроінструменту, трансформаторів, перетворювачів частоти та перенос­них світильників» за формою, встановленою ПБЕЕС. Журнал по­винна вести призначена розпорядженням особа, відповідальна за зберігання та справність електроінструменту.

На корпусах електроінструмента слід зазначити номери, а та­кож дати наступних перевірок, а на знижувальних розподільчих трансформаторах безпеки, перетворювачах частоти та захисно вимикальних пристроях — інвентарні номери і дати наступних вимірювань опору ізоляції.

Забороняється експлуатація електроінструмента з вичерпаним терміном перевірки.

1.15.  Електроінструмент, який живиться від електромережі, по­винен бути обладнаний незнімним гнучким кабелем (шнуром) зі штепсельною вилкою. Незнімний гнучкий кабель електроінстру­мента класу І повинен мати жилу, яка з’єднує заземлювальний затискач електроінструмента із заземлювальним контактом штеп­сельної вилки.

Кабель в місці введення до електроінструмента класу І слід за­хищати від стирань і перегинів еластичною трубкою з ізоляційно­го матеріалу.

Трубку слід закріплювати в корпусних деталях електроінстру­мента, вона повинна виступати з них на довжину, не менше п’яти діаметрів кабелю. Закріплювати трубку на кабелі поза інструмен­том забороняється.

Для приєднання однофазного електроінструмента шланговий кабель повинен мати три жили: дві — для живлення, одну — для заземлення.

Для приєднання трифазного електроінструмента застосовується чотирижильний кабель, одна жила якого слугує для заземлення.

Ці вимоги стосуються тільки електроінструмента з корпусом, який необхідно заземлювати.

1.16.  Доступні для доторкання металеві деталі електроінстру­мента класу І, які можуть опинитися під напругою у випадку по­шкодження ізоляції, повинні бути з’єднані із заземлювальним за­тискачем.

Електроінструмент класів II і НІ не заземлюють. Заземлення корпусу електроінструмента слід здійснювати спеціальною жилою живильного кабелю, яка не може одночасно бути провідником робочого струму. Використовувати з цією метою нульовий робо­чий провід забороняється.

Штепсельна вилка повинна мати відповідну кількість робочих і один заземлювальний контакт. Конструкція вилки повинна забезпечувати випереджальне замикання заземлювального контакту під час ввімкнення та більш запізнене розмикання його під час вимикання.

1.17.  Конструкція штепсельних вилок електроінструмента кла­су III повинна унеможливлювати з’єднання їх з розетками на на­пругу понад 42 В.

1.18. Забороняється користуватися штепсельними з’єднаннями, у яких погнуті, а тим більше поламані контакти, розбитий або вищерблений корпус.

Не можна допускати попадання вологи в штепсельне з’єд­нання.

1.19.  Під час зберігання електроінструменту слід повністю ви­ключити попадання на нього води і масла.

1.20. Робітники, зайняті виконанням робіт із застосуванням ручних електричних машин і електроінструмента, повинні бути забезпечені необхідним спецодягом, спецвзуттям та іншими засо­бами індивідуального захисту.

 

2.     ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ РОБОТИ

 

2.1. Необхідно підготувати робоче місце, прибрати предмети і матеріали, що не потрібні для виконання роботи.

2.2.  Пересвідчитись у тому, що освітлення достатнє для безпеч­ного ведення роботи.

2.3.  Під час кожного отримання електричного інструменту слід проводити:

• перевірку комплектності і надійності кріплення деталей;
• зовнішній огляд (справність кабелю (шнура), його захисної трубки зі штепсельної вилки; цілісність ізоляційних деталей кор­пуса, рукоятки і кришок щіткотримачів; наявність захисних кожу­хів і їх справність);
• перевірку чіткості роботи вимикача;
• перевірку роботи на холостому ходу.

Забороняється видавати для роботи електроінструмент, який не відповідає хоча б одній з перелічених вимог або електроінст­румент з простроченою датою періодичної чергової перевірки.

2.4. Працівник повинен отримати засоби індивідуального захис­ту (діелектричні рукавички, калоші, килимки) або розподільчий трансформатор чи перетворювач з окремими обмотками, або уста­ткування для захисного відключення.

2.5. В разі роботи штукатурно-затиральною машиною необ­хідно перевірити стан поверхні, що затирається, і визначити ве­личину тиску води, що подається, яка може коливатися в межах 0,1—0,3 атм.

2.6. Показником правильної роботи перфоратора є відсутність ударів бойка на холостому ходу. У електроінструмента класу І, крім того, повинна бути перевірена справність кола заземлення між його корпусом і заземлювальним контактом штепсельної вилки.

2.1. Безпосередньо перед початком роботи необхідно перевіряти:

• відповідність напруги і частоти струму електричної мережі до напруги і частоти струму електродвигуна електроінструмента, за­значених в таблиці (паспортних даних);
• надійність закріплення робочого інструмента (свердел, абразивних кругів, дискових пил, ключів-насадок та ін.).

2.8.   Перед включенням електроінструменту в електромережу необхідно перевірити наповнення мастилом.

2.9.  Якщо електроінструмент довго лежить на складі, то перед роботою необхідно перевірити опір ізоляції.

2.10.  Робочий змінний інструмент повинен бути правильно пі­дібраний і заточений відповідно до характеру роботи та виду оброблюваного матеріалу.

Ріжучі частини електроінструменту, свердла, пиляльні і абразив­ні диски та інші повинні точно відповідати електроінструменту да­ного типу і надійно закріплюватися в захисних пристосуваннях.

2.11. Довжина кабелю повинна бути такою, щоб не відбувалося його натягування і ослаблення контактів у штепсельному з’єд­нанні, оскільки це може призвести до короткого замикання на корпус електроінструмента.

2.12.  Для роботи з електроінструментом необхідно одягти пе­редбачений нормами спецодяг, справні та перевірені засоби захи­сту, а в разі небезпеки пошкодження очей — захисні окуляри.

Законспектувати. Вивчити матеріал.

21.01.2025

Тема уроку: Безпечні правила при користуванні електроінструментом

3.     ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ РОБОТИ

 

3.1. Підключати електроінструмент до мережі необхідно тільки через спеціальні штепсельні розетки, що забезпечують підклю­чення заземлення.

Забороняється підключення електроінструмент до мережі на­вішуванням захищених проводів або їх скручуванням.

3.2.  Забороняється самостійно підключати до тимчасових ме­реж електроінструмент і трансформатори без пускових апаратів або штепсельних з’єднань.

На будівництві штепсельні розетки для підключення електро­інструменту та понижувальних трансформаторів повинен встанов­лювати електромонтер організації, що експлуатує мережі.

3.3.  Забороняється працювати без заземлення, а в мережах з заземленою нейтраллю без занулення металевого корпусу електроінструмента, якщо робоча напруга перевищує 42 В.

3.4.   Якщо електрична мережа, до якої підключать електро­дриль,  виконана за чотирипровідною системою із заземленим нейтральним проводом (нулем), замість заземлення електроінст­румента потрібно використовувати його занулення, тобто підклю­чення корпусу дрилі до нульового провода мережі.

3.5.  Електроінструменти напругою 42 В, що підключені до еле­ктромережі через понижувальні трансформатори або перетворю­вачі частоти, повинні бути обов’язково заземлені.

3.6.  Корпус понижувального трансформатора і його вторинна об­мотка, а також корпус перетворювача повинні бути заземлені. Зазем­люючий провід повинен бути ізольований до підключення до мережі.

3.7.  Забороняється з’єднувати струмоведучий нульовий провід однофазного електроінструмента з заземлюючим провідником ін­струмента і підключати їх під один загальний зажим шини зазем­лення або до якої-небудь заземленої конструкції.

3.8.  Під час включення електроінструмента замикання зазем­лення повинно передувати заземленню робочих контактів. Під час відключення контактів електроінструментів спочатку повинні бу­ти відключені робочі контакти, а потім — заземлення.

3.9.  Під час роботи поза приміщеннями і в приміщеннях, особли­во небезпечних у відношенні ураження людей електричним стру­мом, в металевих резервуарах, в приміщеннях з великою вологістю слід застосовувати переносні електричні лампи напругою до 12 В.

3.10.  Електроінструмент, розрахований на напругу 127 або 220 В, використовують для роботи в сухих приміщеннях або в приміщен­нях, де виключена можливість одночасного дотику до корпусу ін­струмента, до металевих конструкцій або обладнання.

Корпус електроінструмента при цьому повинен бути надійно заземлений.

3.11. В приміщеннях з підвищеною небезпекою за ступенем ураження людей електричним струмом дозволяється працювати електроінструментом, розрахованим на напругу не вище 42 В.

Під час роботи в особливо небезпечних приміщеннях необхід­но використовувати електроінструменти, розраховані на включен­ня в мережу напругою не вище 42 В і частотою 200 Гц.

3.12.  Працювати електроінструментом в металевих резервуарах повинні двоє робочих. При цьому один з них, який спостерігає, знаходиться поза резервуаром.

3.13.   Щоб запобігти пошкодженню шлангового кабелю ріжу­чим інструментом, а також для зручності роботи слід перекидати кабель через плече або прикріплювати його до поясного паска за допомогою карабінів.

Під час роботи електроінструментом не дозволяється натягува­ти струмопровідні проводи, щоб запобігти їх обриву.

3.14.  Забороняється включати електроінструмент в мережу при включеному його електродвигуні.

Не дозволяється також включати електродвигун під напругою на робочий орган. Починати обробку матеріалу слід тільки при включенні електродвигуна, на холостому ходу.

3.15.  При включеному в мережу електроінструменті забороня­ється:

• виміряти оброблювальну деталь;
• передавати деталь через голову працюючого;
• прибирати стружку, опилки і змащувати інструмент;
• регулювати інструмент і міняти робочий орган;
• забороняється вставляти або виймати робочий орган до пов­ного його зупинення.

3.16.  Якщо корпус електроінструмента нагрівається до темпе­ратури, за якої рука без рукавички не може витримувати дотику до нього, роботу необхідно припинити і дати можливість інстру­менту охолонути.

3.17.  Забороняється:

• працювати електроінструментом під час дощу, а також снігу, якщо робоче місце не обладнане навісом;
• працювати електроінструментом на висоті більше 1,3 м з ін­вентарних риштувань, що не мають відповідних огороджень;
• працювати електроінструментом з приставних і складаних драбин;
• залишати електроінструмент на риштуваннях або підвішува­ти на драбинах, щоб запобігти випадковому падінню.

3.18.  Усі підготовчі роботи (очистку від іржі, свердління отво­рів та ін.) з використанням електроінструменту рекомендується виконувати на спеціальних площадках на землі.

3.19.  В разі перерви в подачі електроенергії або тимчасової пе­рерви в роботі з яких-небудь причин слід терміново відключити електроінструмент від мережі.

3.20.   Забороняється залишати електроінструмент без нагляду, переходити з однієї дільниці роботи на інший з включеним елек­тродвигуном інструмента.

3.21.   Оброблювальний  матеріал  потрібно  встановити  стійко і зручно на робочому місці, а дрібні деталі під час їх обробки за­кріпити в надійних пристосуваннях.

3.22.  Під час роботи електро шліфувальними машинами, електро точилами необхідно виконувати наступні правила:

• ретельно перевірити абразивний круг для встановлення від­сутності тріщин;
• забороняється працювати абразивним кругом,  що змінив правильну форму;
• не допускається одягати круг на шпіндель за допомогою удар­них інструментів, а гайку дозволяється затягувати тільки ключем;
• насаджувати абразивний круг на шпіндель точно по центру із щілиною 0,1—1 мм (залежно від діаметру круга) і надійно затиснути   його   фланцями  через  картонні  прокладки;   товщина прокладок 0,5—1 мм; діаметр — на 4 мм більше діаметра фланців;
• забороняється працювати електромашиною, якщо абразив­ний круг її не огороджений кожухом;
• використовувати захисні окуляри під час правлення точиль­ного круга електро точила і заточування інструментів;
• забороняється заточувати інструменти периферійною повер­хнею круга і торкатися руками їх леза;
• працюючий на електро точилі повинен стояти на резиновому килимі або сухому дерев’яному щитку.

3.23.  Забороняється працювати електро точилами, у яких  пиляль­ний диск не захищений кожухом.

Під час роботи стрічковою пилкою необхідно слідкувати за тим, щоб не було прогибів стрічки пилки, що може призвести до її пошкодження.

3.24.  Під час роботи деревообробним електроінструментом не­обхідно попереджувати попадання під ріжучі частини цвяхів, гвин­тів та інших металевих предметів.

3.25.  В разі виявлення в електроінструменті дефектів, напруги на корпусі необхідно припинити роботу і повідомити виконроба.

3.26.  Ремонтувати або заміняти запобіжники в електромережі, розбирати електродвигун і вимикач електроінструмента, особам що не мають на це права, забороняється.

3.27.   Під час роботи з перетворювачами частоти струму слід виконувати наступні вимоги:

• не підключати перетворювач в електромережу без заземлен­ня його корпуса;
• не дозволяється знімати огородження під час роботи, а та­кож проводити ремонт, не відключивши перетворювач від мережі;
• не залишати без нагляду перетворювачі, що підключені до мережі;
• переносити перетворювач дозволяється тільки після відклю­чення його від електромережі.

3.28.  Під час роботи з понижувальними трансформаторами не­обхідно виконувати наступні правила:

• включати трансформатор, тільки пересвідчившись в його придатності;
• обов’язково заземлювати корпус трансформатора, а також один кінець або нейтраль повторної обмотки;
• не торкатися струмоведучих проводів трансформатора після його підключення до електромережі.

3.29.  Вимоги до електроінструменту з подвійною ізоляцією:

• забороняється заземлення металевих частин інструмента;
• не дозволяється проводити роботи без діелектричних рука­вичок, бот, килимів;
• через кожні 100 годин роботи, але не рідше одного разу на місяць необхідно проводити ревізію, з видаленням пилу стисну­тим повітрям.

Під час ревізії необхідно перевіряти справність робочої і додат­кової ізоляції (мегомметром). Опір кожної з них повинен бути не менше 2 МОм.

Законспектувати. Вивчити матеріал.

14.01.2025

Тема уроку: Безпечні правила при користуванні пневмоінструментом

Безпечні правила при користуванні пневмоінструментом

Загальні положення

1.1 Дана інструкція, розроблена на підставі “Типова інструкція з охорони праці при роботі з із пневматичним інструментом”.

1.2. Інструкція з охорони праці при роботі із пневматичним інструментом установлює вимоги безпеки, яких необхідно дотримуватися при роботі з пневматичним інструментом.

1.3. Інструкція видається всім працюючим із пневматичним інструментом під розпис. Працівник повинен постійно мати інструкцію при собі при роботі із пневматичним інструментом.

1.4. За порушення вимог інструкції винні несуть відповідальність відповідно до законодавства.

1.5. Роботу необхідно виконувати тільки доручену безпосереднім керівником і проводити її справним інструментом, використовуючи його тільки по прямому призначенню.

2.     Правила застосування пневматичного інструмента.

2.1. До робіт із пневматичним інструментом відповідно до ДНАОП 0.03.-8.07-94 “Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх” повинні допускатися працівники, що пройшли виробниче навчання і перевірку знань з питань охорони праці відповідності з ДНАОП 0.00-4.12-99 “Типове положення про навчання з питань охорони праці”.

2.2. Робоча частина пневматичного інструмента повинна бути правильно заточена і не повинна мати ушкоджень, тріщин, вибоїв і заусениць.

Бічні грані інструмента не повинні мати гострих ребер; хвостовик інструмента повинний бути рівним, не мати скосів і тріщин, відповідати розмірам втулки, бути щільно пригнаним і правильно центрованим – для запобігання мимовільного випадання.

Забороняється працювати з пневматичним інструментом при наявності люфту у втулці або застосовувати підкладки (заклинювати) інструмент.

2.3. Клапан включення пневматичного інструмента повинний легко і швидко, без застосування зусилля, відкриватися і закриватися і не пропускати повітря в закритому положенні; цей клапан повинний бути відрегульований до початку роботи пневматичного інструмента.

2.4. Для пневматичного інструмента необхідно застосовувати неушкоджені гнучкі шланги, що повинні приєднуватися до інструмента і з’єднуватися між собою за допомогою ніпелів або штуцерів і стяжних хомутів; не дозволяється закріплювати шланги дротом.

Місця приєднання повітряних шлангів до пневматичного інструмента, трубопроводам і місця з’єднання шлангів між собою не повинні пропускати повітря.

2.5. Перед приєднанням гнучкого шланга до пневматичного інструмента повітряну магістраль необхідно продути, а після приєднання шланга до магістралі необхідно продути також і гнучкий шланг, вільний кінець якого перед продувкою повинний бути закріплений. Інструмент повинний приєднуватися до шланга після прочищення сітки у футорці.

2.6. На повітротрубопроводі повинна бути запірна арматура.

Приєднання шланга до магістралі і до інструмента, а також його від’єднання необхідно виконувати при перекритій арматурі.

Гнучкий шланг повинний бути розміщений так, щоб виключалася можливість його випадкового ушкодження або наїзду на нього транспорту.

2.7. Не допускається при виконанні робіт натягати і перегинати шланги пневматичного інструмента, а також перетинати їхніми тросами, кабелями і рукавами газозварювання.

2.8. Повітря до пневматичного інструмента необхідно подавати тільки після установки його в робоче положення. Робота інструмента вхолосту допускається тільки при його випробуванні – перед початком виконання робіт або при проведенні ремонту.

2.9. Працювати пневматичним інструментом ударної дії необхідно в захисних окулярах і з використанням рукавиць.

2.10. Забороняється працювати з пневматичним інструментом із приставних сход.

2.11. Виправляти, регулювати і змінювати робочу частину інструмента дозволяється тільки за умови відсутності в гнучкому шлангу стиснутого повітря.

2.12. Переносити пневматичний інструмент дозволяється тільки за рукоятку; використовувати шланг або робочу частину пневматичного інструмента для його переміщення забороняється.

2.13. Під час перерв у роботі, у випадку обриву або ушкодження шлангів або пневматичного інструмента необхідно негайно припинити доступ до нього стиснутого повітря (перекрити запірну арматуру).

2.14. Гнучкі шланги до пневматичного інструмента необхідно зберігати в закритому приміщенні при плюсовій температурі повітря.

2.15. Пневматичний інструмент, незалежно від умов його роботи і справності, необхідно періодично, не рідше 1 рази в 6 міс., розбирати, промивати, змазувати його деталі, роторні лопатки – заправляти, а виявлені при огляді ушкоджені або сильно зношені частини – заміняти новими. Після зборки інструмента необхідно проводити регулювання частоти обертання шпинделя на відповідність паспортним даним, а також протягом 5 хв перевіряти його роботу на холостому ходу.

Після проведення вищевказаних робіт, у випадку позитивних результатів іспиту, необхідно зробити запис про справність інструмента в журналі (форма журналу довільна).

2.16. Вібраційні параметри, що повинні визначатися відповідно до ДСТ 16519, ДСТ 16844 і по стандартах на конкретні види інструмента і заноситися в паспорт інструмента, а також шумові характеристики пневматичного інструмента необхідно контролювати після його ремонту, під час проведення якого інструмент розбирався.

При проведенні іспитів після ремонту пневматичного інструмента рівень звукової потужності випробовуваного інструмента не повинний більш ніж на 6 дб перевищувати рівень перешкод стаціонарного шумового фону.

Законспектувати. Вивчити матеріал. 

14.01.2025

Тема уроку: Безпечні правила при користуванні пневмоінструментом

3.     Вимоги безпеки перед початком робіт

3.1. До початку робіт необхідно:

• одягти робочий одяг;
• при необхідності підготувати спеціальні вітрозахисні рукавиці (м’які рукавиці з подвійною прокладкою), захисні окуляри (окуляри із склом, яке не б’ється), наколінники, налокітники, проти шумні навушники, запобіжний пояс;
• оглянути робоче місце, забрати предмети, що заважають роботі, і звільнити проходи.

3.2. Переконатися в достатнім освітленні робочого місця і, у разі потреби, застосувати переносний електричний світильник, що повинен оснащуватися запобіжною сіткою з рефлектором і гачком для підвішування, перевіривши справність проводу світильника. У приміщеннях із підвищеною небезпекою допускається застосовувати переносні електричні світильники напругою не більш 36 В, а в приміщеннях особливо небезпечних і поза приміщеннями – не більш 12 В.

3.3.  Перевірити:

• затягування гвинтів, що кріплять вузли і деталі інструменту;
• стан проводу, відсутність зовнішніх ушкоджень;
• роботу інструмента на холостому ходу.

4.     Вимоги безпеки під час роботи

4.1. Працювати з пневматичним інструментом необхідно з застосуванням засобів віброзахисту і управління, а також із застосуванням глушника шуму.

Працівники, що виконують роботу з пневматичним інструментом у зоні підвищеного шуму, повинні використовувати засоби індивідуальної захисту (противошумові навушники, противошумові вкладиші типу ”беруші” і антифони).

4.2.  Працювати з пневматичним інструментом дозволяється з застосуванням пристроїв, що запобігають мимовільний виліт робочої частини інструмента при холостих ударах.

4.3.  Забороняється при виконанні робіт із пневматичним інструментом тримати його за робочу частину. Натиск на пневматичний інструмент необхідно здійснювати плавним поступовим зусиллям.

5.     Вимоги безпеки після закінчення роботи.

5.1. Виключити інструмент, вийняти робочий інструмент із патрона інструменту.

5.2. При необхідності провести профілактику інструмента відповідно до інструкції з експлуатації.

5.3. Упорядкувати робоче місце.

5.4. Здати пневмоінструмент у комору або забрати у відведене для цього місце.

Дії в аварійних ситуаціях.

6.1.При роботі з пневмоінструментом можливі такі аварійні ситуації:

• коротке замикання в мережі живлення електроінструмента з можливим подальшим загорянням електропроводки;
• ушкодження повітропроводу;
• ушкодження схованих трубопроводів із можливим викидом небезпечних рідин, пар, газів;
•  

6.2. Кожен працівник, що першим виявив загрозу виникнення аварійної ситуації, повинен негайно припинити роботу й подать команду “СТІЙ”.

6.3. Команду “СТІЙ”, подану будь-яким працівником, повинні негайно виконати всі працівники, що почули її.

6.4. Про загрозу  виникнення або про виникнення аварійної ситуації працівник зобов’язаний негайно повідомити керівника робіт (безпосередньому керівнику).

6.5 У випадку обриву або ушкодження шлангів або пневматичного інструмента необхідно негайно припинити доступ до нього стиснутого повітря (перекрити запірну арматуру).

6.6. При загорянні електропроводки (електроустановки) негайно припинити роботу, відключити електромережу (електроустановку) і приступити до гасіння пожежі вуглекислотним вогнегасником.

Гасити пожежу в електроустановках пінними вогнегасниками забороняється.

Про пожежу в електромережі (електроустановці) необхідно повідомити в пожежну охорону.

6.7. У всіх випадках до потерпілого викликати лікаря, а до його прибуття надати потерпілому першу допомогу.

6.8. При загрозі виникнення або  виникненні інших аварійних ситуацій, не зв’язаних безпосередньо з роботою пневмонструмента, діяти у відповідності зі своїми обов’язками відповідно до Плану ліквідації аварій.

Законспектувати. Вивчити матеріал.

05.12.2024

Тема уроку: Безпека праці при паянні

Безпека праці При паяльних роботах і лудінні слід виконувати певні вимоги безпеки. Робочі місця, призначені для виконання паяння дрібних деталей, слід обладнувати місцевими витяжними пристроями, що забезпечують безпосередньо на місці паяння швидкість руху повітря не менш як 0,6 м/с.

У приміщеннях, де виконувалися паяльні роботи, має бути помита підлога (сухе прибирання підлоги не дозволяється). Зберігання одягу у приміщеннях, де відбувається паяння, забороняється.

Безпосередньо, близько до робочих місць, призначених для виконання робіт з паяння дрібних деталей м'якими припоями, слід встановлювати: умивальник, бачок з 1 % -ним розчином оцтової кислоти для попереднього обмивання рук; легкозмивні переносні місткості для збирання паперових та бавовняних салфеток і ганчір'я. Біля вмивальника постійно мають бути мило, щітка і салфетки для витирання рук (використання рушників загального користування не дозволяється).

Підготовка металів і процес паяння пов'язані з виділенням пилу, а також шкідливих випарів кольорових металів і солей, які викликають подразнення слизової оболонки очей, ураження.шкіри й отруєння. Тому при паянні та лудінні треба дотримуватися таких правил безпеки:

робоче місце паяльщика має бути обладнане місцевою вентиляцією;

не допускається робота у загазованих приміщеннях;

після роботи і перед споживанням їжі треба ретельно вимити руки з милом;

хімікати слід засипати обережно, малими порціями, не допускаючи виникнення бризок (попадання кислоти в очі може викликати сліпоту, випари кислот також дуже шкідливі);

сірчану кислоту слід зберігати у скляних бутлях. з притертими пробками, бутлі вміщують у плетені кошики й обкладають м'якими прокладками;

користуватися можна тільки розведеною кислотою; при розведенні кислоту слід доливати у воду тонкою цівкою, безперервно помішуючи розчин (забороняється лити воду в кислоту, бо при з'єднанні води з кислотою відбувається сильна хімічна реакція з виділенням великої кількості теплоти, навіть при незначній кількості води, яка потрапляє у кислоту, вода швидко нагрівається і перетворюється на пару, що може викликати вибух);

не допускаються ручні операції (промивання, протирання виробів, розливання тощо), при яких можливе безпосереднє дотикання шкіри робітника до дихлоретану (вогненебезпечна отруйна рідина) або сумішей, що містять його;

при нагріванні паяльника слід дотримуватися загальних правил безпеки поводження з джерелами нагрівання;

при роботі з паяльною лампою треба перевірити її справність;

пальне слід наливати в лампу не більш як на 75 % місткості, забороняється доливати або наливати пальне у лампу, що не прохолола; гасову лампу треба заправляти лише гасом;

у електричного паяльника рукоятка має бути сухою і не проводити струму.

26.11.2024

Тема уроку: Безпека праці при паянні

Безпека праці При паяльних роботах і лудінні слід виконувати певні вимоги безпеки. Робочі місця, призначені для виконання паяння дрібних деталей, слід обладнувати місцевими витяжними пристроями, що забезпечують безпосередньо на місці паяння швидкість руху повітря не менш як 0,6 м/с.

У приміщеннях, де виконувалися паяльні роботи, має бути помита підлога (сухе прибирання підлоги не дозволяється). Зберігання одягу у приміщеннях, де відбувається паяння, забороняється.

Безпосередньо, близько до робочих місць, призначених для виконання робіт з паяння дрібних деталей м'якими припоями, слід встановлювати: умивальник, бачок з 1 % -ним розчином оцтової кислоти для попереднього обмивання рук; легкозмивні переносні місткості для збирання паперових та бавовняних салфеток і ганчір'я. Біля вмивальника постійно мають бути мило, щітка і салфетки для витирання рук (використання рушників загального користування не дозволяється).

Підготовка металів і процес паяння пов'язані з виділенням пилу, а також шкідливих випарів кольорових металів і солей, які викликають подразнення слизової оболонки очей, ураження.шкіри й отруєння. Тому при паянні та лудінні треба дотримуватися таких правил безпеки:

робоче місце паяльщика має бути обладнане місцевою вентиляцією;

не допускається робота у загазованих приміщеннях;

після роботи і перед споживанням їжі треба ретельно вимити руки з милом;

хімікати слід засипати обережно, малими порціями, не допускаючи виникнення бризок (попадання кислоти в очі може викликати сліпоту, випари кислот також дуже шкідливі);

сірчану кислоту слід зберігати у скляних бутлях. з притертими пробками, бутлі вміщують у плетені кошики й обкладають м'якими прокладками;

користуватися можна тільки розведеною кислотою; при розведенні кислоту слід доливати у воду тонкою цівкою, безперервно помішуючи розчин (забороняється лити воду в кислоту, бо при з'єднанні води з кислотою відбувається сильна хімічна реакція з виділенням великої кількості теплоти, навіть при незначній кількості води, яка потрапляє у кислоту, вода швидко нагрівається і перетворюється на пару, що може викликати вибух);

не допускаються ручні операції (промивання, протирання виробів, розливання тощо), при яких можливе безпосереднє дотикання шкіри робітника до дихлоретану (вогненебезпечна отруйна рідина) або сумішей, що містять його;

при нагріванні паяльника слід дотримуватися загальних правил безпеки поводження з джерелами нагрівання;

при роботі з паяльною лампою треба перевірити її справність;

пальне слід наливати в лампу не більш як на 75 % місткості, забороняється доливати або наливати пальне у лампу, що не прохолола; гасову лампу треба заправляти лише гасом;

у електричного паяльника рукоятка має бути сухою і не проводити струму.

19.11.2024

Тема уроку: Паяння за допомогою паяльної лампи та газового паяльника.

Паяння — це процес виготовлення нероз'ємного з'єднання матеріалів з нагріванням нижче температури їх автономного плавлення (змочування, розтікання й заповнення зазору між ними розплавленим припоєм і зчеплення їх при кристалізації шва).

Паяння м'якими припоями поділяється на кислотне і безкислотне. При кислотному паянні як флюс використовують хлористий цинк або технічну соляну кислоту, при безкислотному — флюси, що не містять кислот: каніфоль, терпентин, стеарин, паяльну пасту тощо. Безкислотним паянням дістають чистий шов; після кислотного паяння не виключена можливість появи корозії.

Процес паяння м'якими припоями складається з підготовки виробу до паяння, підготовки паяльника, розплавлення припою, охолодження й очищення шва.

Підготовка виробу до паяння. Міцне паяне з'єднання можна дістати лише у тому разі, якщо місце паяння попередньо очищено від бруду, жирів, продуктів корозії й оксидних плівок, які сильно заважають розтіканню припою та його проникненню в шов.

Поверхню виробів перед паянням очищають, обезжирюють, травлять, промивають і сушать.

Механічне очищення поверхні виробів від іржі та окалини виконують наждачним папером, напилками, металевими щітками, шліфувальними кругами, стальним або чавунним шротом.

Хімічне обезжирювання у лужних ваннах є найпростішим та найефективнішим способом; полягає воно в обробці виробів у тонко помеленому й розведеному водою до кашкоподібного стану віденського вапна, яке пензлем наносять на виріб. Поверхню потім ретельно протирають і змивають водою:

Обезжирювання в органічних розчинниках застосовують для видалення товстого шару масла з виробів зі складними поверхнями, внутрішніми площинами й глибокими отворами. Для цього використовують ацетон, бензол, скипидар, бензин, метиловий та етиловий спирти тощо.

Хімічне травлення застосовують у тому разі, коли оксидні плівки, які є на поверхні виробу, та інші з'єднання не видаляються обезжирюванням і перешкоджають утворенню міцного з'єднання припою з металом, що паяється. Травлення здійснюють зануренням виробів у розчини сірчаної, соляної, фосфорної та інших кислот.

Очищення за допомогою ультразвуку застосовують тоді, коли інші способи не забезпечують потрібну чистоту поверхні. В ультразвукових ваннах як очисне середовище використовують органічні розчинники, лужні розчини, гарячу воду, мильний розчин тощо.

Підготовка паяльника полягає перш за все в доведенні робочої частини під кутом 30...40° й очищення від слідів окалини. Паяльник нагрівають до температури — 250...300°С при паянні дрібних деталей і 340...400°С при паянні великих. Необхідно слідкувати, щоб паяльник не перегрівся. Нагрівання паяльника понад 500°С підвищує окалиноутворення й ускладнює лудіння наконечника. Ознакою перегрівання є поява зеленуватого полум'я й швидке згорання каніфолі з виділенням диму замість її плавлення. При перегріванні паяльник знімають з вогню, дають трохи прохолонути, затискують у лещатах, обпилюють плоским напилком робочий кінець дочиста з обох боків і знімають з ребер задирки.

Про нормальне нагрівання паяльника судять за легким покраснінням обушка. Якщо паяльник недостатньо нагрітий, то припій на поверхнях, що паяються, швидко остигає і перетворюється на кашоподібну масу. Таке паяння дуже неміцне. Під час тривалого паяння періодично очищають робочу частину паяльника від окалини стальною щіткою і напилком.

Нагрітий паяльник, очищають від окалини зануренням у хлорид цинку, потім набирають з прутка 1...2 краплі припою і проводять паяльником по куску нашатирю доти, поки кінець паяльника не покриється рівним шаром припою. Потім протравлюють місце паяння.

Паяльник накладають на місце спаювання, трохи затримують його на одному місці для прогрівання деталі, потім повільно і рівномірно переміщають по місцю спаювання. При цьому розплавлений припій стікає з паяльника і заповнює зазори шва (0,05...0,15 мм).

Для запобігання нагріванню сусідні зі швом ділянки деталі накривають мокрими ганчірками або занурюють у воду. Після охолодження паяний шов очищають, промивають, протирають сухим ганчір'ям.

Нагрітий паяльник не можна класти на стіл або верстак, бо він швидко охолоне й забрудниться, паяльник кладуть на підставку.

При масовому виготовленні деталей паяння здійснюють зануренням їх у ванну з розплавленим припоєм.

Дайте відповіді на запитання:

1. Дати визначення процесу паяння.

2. Як підготувати виріб до паяння?

3. Як підготувати паяльник до паяння?

4. Які вимоги безпеки потрібно виконувати при паянні?

12.11.2024

Тема уроку: Електропаяння.

Паяння — це процес виготовлення нероз'ємного з'єднання матеріалів з нагріванням нижче температури їх автономного плавлення (змочування, розтікання й заповнення зазору між ними розплавленим припоєм і зчеплення їх при кристалізації шва).

Паяння широко застосовують у різних галузях промисловості. У машинобудуванні його використовують при виготовленні лопаток і дисків турбін, трубопроводів, радіаторів, ребер двигунів повітряного охолодження, рам велосипедів, посудин промислового призначення, газової апаратури тощо. В електропромисловості та приладобудуванні паяння є в ряді випадків єдино можливим методом з'єднання деталей. Його застосовують при виготовленні електро- і радіоапаратури, телевізорів, деталей електромашин, плавких запобіжників тощо.

До переваг паяння належать: незначне нагрівання з'єднуваних частин, що зберігає структуру й механічні властивості металу; чистота з'єднання, яка не потребує найчастіше наступної обробки; збереження розмірів і форми деталі; міцність з'єднання.

Сучасні способи дають змогу паяти вуглецеві, леговані й нержавіючі сталі, кольорові метали та їх сплави.

Припої. Якість, міцність та експлуатаційна надійність паяного з'єднання в першу чергу залежать від правильного вибору припою.

Не всі метали і сплави можуть бути припоями. Припої повинні мати такі властивості:

температуру плавлення нижчу за температуру плавлення матеріалів, що паяють;

у розплавленому стані (у захисному середовищі, під флюсом або у вакуумі) добре змочувати матеріал, що паяється, і легко розтікатися по його поверхні;

забезпечувати достатньо високі зчіплюваність, міцність, пластичність і герметичність паяного з'єднання;

мати коефіцієнт термічного розширення , близький до відповідного коефіцієнта матеріалу, що паяється.

Залежно від температури плавлення припої класифікують так тверді (тугоплавкі) — високоміцні, що мають температуру плавлення понад 500 °С; м'які (легкоплавкі) — менш міцні, що мають температуру плавлення нижче 500 °С.

Легкоплавкі припої широко застосовують у різноманітних галузях промисловості та побуту; вони являють собою сплав олова зі свинцем. Різні кількісні співвідношення олова зі, свинцем визначають властивості припоїв.

Олов'яно-свинцеві припої порівняно з іншими мають високу змочувальну здатність, хороший опір корозії. При паянні цими припоями властивості з'єднуваних матеріалів практично не змінюються.

Легкоплавкі припої служать для паяння сталі, міді, цинку, свинцю, олова та їх сплавів, сірого чавуну, алюмінію, кераміки, скла та ін.

Паяння легкоплавкими припоями застосовують тоді, коли не можна нагрівати метал до високої температури, а також при невисоких вимогах до міцності паяного з'єднання. З'єднання, спаяні за допомогою легкоплавких припоїв, достатньо герметичні.

Олов'яно-свинцеві припої виготовляють таких марок:

безсурм'янисті — ПОС 90, ПОС 61, ПОС 40, ПОС 10, ПОС 61М 1 ПОСК 50-18;

малосурм'янисті — ПОССу 61-05, ПОССу 50-0,5, ПОССу 40-0,5, ПОССу 35-0,5, ПОССу 25-0,5, ПОССу 18-0,5;

сурм'янисті ПОССу 95-5, ПОССу 40-2, ПОССу 35-2, ПОССу 30-2, ПОССу 25-2, ПОССу 18-2, ПОССу 15-2, ПОССу 10-2, ПОССу 8-3, ПОССу 5-І і ПОССу 4-6.

У позначенні марки букви вказують: ПОС — припій олов'яносвинцевий; М — мідь; К — калій; числа вказують: перше — на вміст олова, %; наступні — на вміст міді й калію, % (решта — до 100 % — свинець). При слюсарних роботах частіше застосовують припій ПОС 40.

Легкоплавкі припої застосовують при паянні тонких олов'яних предметів, скла з металевою арматурою, деталей, які особливо чутливі до нагрівання, а також тоді, коли припій має бути температурним запобіжником (в електричних теплових приладах тощо).

Флюси для м'яких припоїв. До цих флюсів належать хлористий цинк, нашатир, каніфоль, паяльні пасти тощо.

Хлорид цинку, який називається також травленою кислотою,— дуже хороший флюсуючий засіб при паянні чорних і кольорових металів (крім цинкових та оцинкованих деталей, алюмінію та його сплавів). Приготовляють хлористий цинк розчиненням 1 ч дрібно порубаного цинку у 5 ч соляної кислоти.

Плашками вручну нарізують різьбу за 8...9-м квалітетами.

Законспектувати. Вивчити матеріал. 

06.11.2024.

Тема уроку: Свердління отворів. Нарізування різьби.

Свердлильні верстати. Закріплення свердла

Розповідь учителя з елементами бесіди.

Свердлінням називається утворення зняттям стружки отворів у суцільному матеріалі за допомогою різального інструмента — свердла, якому надають обертального та поступального руху відносно його осі.

Спіральне свердло — двозубий (дволезовий) різальний інструмент. Він має дві основні частини — робочу та хвостовик. Робоча частина свердла, в свою чергу, має циліндричну (калібруючу) та різальну частини.

Хвостовики в спіральних свердлах можуть бути конічними та циліндричними. Конічні хвостовики мають свердла Ø 6...80 мм. Ці хвостовики утворюються конусом Морзе. Свердла з циліндричними хвостовиками виготовляють діаметром до 20 мм (хвостовик є продовженням робочої частини свердла).

Свердла з конічним хвостовиком встановлюють безпосередньо в отвір шпинделя верстата (або через перехідні втулки). Вони утримуються завдяки тертю між хвостовиком і стінками конічного отвору шпинделя. Свердла з циліндричним хвостовиком закріплюють у шпинделі верстата за допомогою спеціальних патронів.

Спіральні свердла виготовляють з вуглецевої інструментальної (У10А), легованої, хромокремнистої (9ХС) та швидкорізальної (Р6М5) сталей. Для виготовлення свердел все ширше застосовують металокерамічні тверді сплави ВК6, ВК8 і ТІ5К6, але найрозповсюдженіші спіральні свердла із швидкорізальної сталі.

СВЕРДЛИЛЬНІ ВЕРСТАТИ

На свердлильних верстатах можна виконувати такі роботи:

·        свердління наскрізних і глухих отворів (рис. 202, а);

·        розсвердлювання отворів (рис. 202, б);

·        зенкерування, що дає змогу дістати вищий квалітет і меншу шорсткість поверхні отворів порівняно зі свердлінням (рис. 202, в);

·        розточування отворів здійснюється різцем на свердлильному верстаті (рис. 202, г);

·        зенкування виконується для виготовлення в отворах циліндричних, конічних заглиблень і фасок (рис. 202, д);

·        розвертання отворів, що застосовується для потрібної точності й шорсткості (рис. 202, е);

·        вигладжування (здійснюється спеціальними роликовими оправками) або розвальцювання з метою ущільнення — згладжування гребінців на поверхні отвору після розвертки деталей з дюралюмінію, електрону тощо (рис. 202, є);

·        нарізування внутрішньої різьби мітчиком (рис. 202, ж);

·        цекування — підрізування торців зовнішніх і внутрішніх приливків і бобишок (рис. 202, з).

·

 

Догляд за свердлильними верстатами.

Свердлильні верстати працюють тривалий час з потрібною точністю, продуктивно і безвідмовно лише у тих випадках, якщо за ними встановлено належний догляд.

Перед роботою змащують усі тертьові частини верстата і заливають масло у маслянки.

Під час роботи перевіряють рукою ступінь нагрівання підшипників. Для уникнення нещасного випадку електродвигун перед перевіркою вимикають і перевіряють при непрацюючій пасовій чи зубчастій передачі.

Після завершення роботи стіл верстата та його пази ретельно очищають від бруду і стружки, протирають і змащують тонким шаром масла.

 

Для забезпечення точності при свердлінні всі деталі, за винятком надто важких, міцно закріплюють на столі свердлильного верстата. Для встановлення та закріплення деталей, оброблюваних на столі свердлильного верстата, застосовують різноманітні пристрої, найпоширеніші з яких є прихвати з болтами, машинні лещата (гвинтові, ексцентрикові та пневматичні), призми, опори, кутники, кондуктори, спеціальні пристрої тощо.

Кріплення свердел, розверток, зенкерів і зенківок на свердлильних верстатах залежно від форми хвостовика здійснюють трьома способами — безпосередньо в конічному отворі шпинделя, у перехідних конічних втулках і в свердлильному патроні.

Нарізування внутрішньої і зовнішньої різьби.

Нарізування внутрішньої і зовнішньої різьби.

Розповідь учителя з елементами бесіди.

Нарізування внутрішньої різьби

Підбір свердел для свердління отворів під різьбу. При нарізуванні різьби матеріал частково «видавлюється», тому діаметр свердла має бути трохи більшим, ніж внутрішній діаметр різьби. Зміна величини отвору при нарізуванні різьби у твердих і крихких металах менша, ніж у м’яких і в’язких.

Діаметр свердла для свердління під метричні і трубні різьби визначають за довідниковими таблицями. Коли не можна скористатися таблицями, діаметр під метричну різьбу приблизно розраховують за формулою

d_с = d — К_cР

де d_с — діаметр свердла, мм; d — номінальний діаметр різьби, мм;, Кс — коефіцієнт, що залежить від розбивання отвору і береться за таблицями (Довідник металіста, т. 3); звичайно К_с = 1...1,08;

Р — крок різьби, мм.

Прийоми нарізування різьби. Після підготовки отвору під різьбу і вибору воротка заготовку закріплюють у лещатах і в цей отвір вставляють вертикально мітчик за кутником.

Притискуючи лівою рукою вороток до мітчика, правою повертають його праворуч доти, поки мітчик не вріжеться на кілька ниток у метал і не займе стійке положення, після чого вороток беруть за рукоятку двома руками й обертають з перехопленням рук через кожні півоберта.

Для полегшення роботи вороток з мітчиком обертають не весь час за годинниковою стрілкою, а здійснюють один-два оберти праворуч і півоберта ліворуч і так далі. Завдяки такому зворотно-обертальному руху мітчика стружка ламається, стає короткою (подрібненою), а процес різання значно полегшується.

Закінчивши нарізування, обертанням воротка у зворотний бік викручують мітчик з отвору, потім знову прокручують його наскрізь.

Мітчиком вручну виготовляють різьбу по 6...10-му квалітетах.

Правила нарізування різьби мітчиком:

при нарізуванні різьби у глибоких отворах, у м'яких і в'язких металах (міді, алюмінію, бронзі тощо) мітчик треба періодично викручувати з отвору й очищати канавки від стружки;

нарізувати різьбу слід повним набором мітчиків: нарізування різьби одразу середнім мітчиком без проходження чорновим, а потім чистовий не прискорює, а навпаки, ускладнює роботу; різьба в цьому разі виходить неякісною, а мітчик може зламатися;

середній і чистовий мітчики вводять в отвір без воротка і лише після того як мітчик піде правильно по різьбі, на головку надягають вороток і продовжують нарізувати різьбу;

глухий отвір під різьбу треба робити на глибину, дещо більшу, ніж довжина нарізуваної частини, з таким розрахунком, щоб робоча частина мітчика трохи вийшла за межі нарізуваної частини; якщо такого запасу не буде, різьба вийде неповною;

у процесі нарізування треба ретельно слідкувати за тим, щоб не було перекосу мітчика; для цього слід через кожні дві-три нарізані нитки перевіряти за допомогою кутника положення мітчика щодо верхньої площини виробу; особливо обережно слід нарізувати різьбу у дрібних і глухих отворах. Нарізану внутрішню різьбу перевіряють калібрами-пробками.

Зовнішню різьбу нарізують плашками вручну і на верстатах.

Залежно від конструкції плашки поділяють на круглі, накатні, розсувні (призматичні).

Процес нарізування різьби. При нарізуванні різьби плашкою треба мати на увазі, що в процесі утворення профілю різьби метал виробу, особливо сталь, мідь тощо, «тягнеться», діаметр стержня збільшується. Внаслідок цього посилюється тиск на поверхню плашки, що призводить до її нагрівання й прилипання часток металу, тому різьба виходить рваною.

При виборі діаметра стержня під зовнішню різьбу слід керуватися тими самими міркуваннями, що й при виборі отвору під внутрішню різьбу. Якісну різьбу можна дістати тоді, коли діаметр стержня менше зовнішнього діаметра нарізуваної різьби. Якщо діаметр стержня буде значно меншим, ніж треба, то різьба виходить неповною; якщо ж діаметр стержня буде більшим, то плашку або не можна нагвинтити на стержень і кінець стержня буде пошкоджено або під час нарізування зуби плашки внаслідок перевантаження зламаються.

При нарізуванні різьби плашкою вручну стержень закріплюють у лещатах так, щоб його виступаючий над рівнем губок кінець був на 20...25 мм більшим за довжину нарізуваної частини. Для забезпечення врізування на верхньому кінці стержня знімають фаску.

Потім на стержень накладають закріплену у клуп плашку і з незначним натискуванням обертають клуп так, щоб плашка врізалася приблизно на одну-дві нитки. Після цього нарізувану частину стержня змащують маслом і обертають клуп з рівномірним тиском на обидві рукоятки так, як при нарізуванні мітчиком, тобто один-два оберти праворуч і півоберта ліворуч.

Для запобігання браку й пошкодженню зубів плашки треба слідкувати за перпендикулярним положенням плашки до стержня — плашка має врізатися у стержень без збочення.

Нарізану зовнішню різьбу перевіряють різьбовими мікрометрами або різьбовими калібрами-кільцями та різьбовими шаблонами.

Плашками вручну нарізують різьбу за 8...9-м квалітетами.

Матеріали для вивчення: 

https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 138-181.

сторінки 193-213.

Законспектувати. Вивчити матеріал. 

28.10.2024

Тема уроку: Обпилювання металу.

Матеріали для вивчення: https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 105-121.

24.10.2024

Тема уроку: Виправлення, рихтування і згинання металу. Різання металу.

Виправлення, рихтування і згинання металу

Випрямляння та рихтування — це операції з випрямлення металу, заготовок і деталей, що мають вм'ятини, випини, хвилястість, жолоблення, викривлення тощо.

При розгляді деформованих заготовок можна помітити, що увігнутий бік їх коротший за випнутий. Волокна на випнутому боці розтягнені, а на угнутому стиснуті.

Метал піддають випрямлянню як у холодному, так і в нагрітому стані. Вибір способу залежить від прогину, розмірів і матеріалу виробу.

Правильну плиту виготовляють досить масивною, маса її у 80...150 разів більша за масу молотка. Правильні плити виготовляють зі сталі або сірого чавуну монолітними чи з ребрами жорсткості.

Плити бувають таких розмірів, мм: 400 X 400; 750 X 1000; 1000 X 1500; 1500 X 2000;

2000 X 2000; 1500 X 3000.

Рихтувальні бабки використовують для випрямляння (рихтування) загартованих деталей; виготовляють їх зі сталі і загартовують. Робоча частина поверхні має бути циліндричною або сферичною радіусом 150...200 мм.

Для випрямляння застосовують молотки з круглими гладенькими полірованими бойками, бо молотки з квадратним бойком залишають сліди у вигляді забоїн (квадратів, кутів).

Для випрямляння загартованих деталей (рихтування) застосовують молотки з радіусним бойком; корпус молотка виготовляють зі сталі У10; маса молотка становить 400...500 г.

Добре зарекомендували себе рихтувальні молотки з пластинками твердого сплаву. Корпус молотка виготовляють зі сталі У7 або У8, а в робочі кінці вставляють пластинки з твердого сплаву ВК8 або ВКб. Робочу частину бойка загострюють і доводять по радіусу до 0,05...0,1 мм.

Молотки зі вставним.и бойками з м'яких металів застосовують при випрямлянні деталей з остаточно обробленою поверхнею і деталей або заготовок з кольорових металів і сплавів. Вставні бойки можуть бути мідними, свинцевими або дерев'яними.

Гладилки (дерев'яні чи металеві бруски) застосовують при випрямлянні тонкого листового чи штабового металу.

Кривизну деталей перевіряють на око або за зазором між плитою і покладеною на неї деталлю. Краї вигнутих місць позначають крейдою.

При випрямлянні важливо правильно вибирати місця, по яких слід наносити удари. Сила ударів має бути розмірною з кривизною.

Випрямляння листового металу Листовий метали і вирізані з нього заготовки можуть мати поверхню хвилясту або з випинами. На заготовці, що має хвилястість по краях, спочатку обводять крейдою чи м'яким графітовим олівцем хвилясті ділянки. Після цього заготовку кладуть на плиту так, щоб її краї не звисали, а лежали повністю на опорній поверхні. Притискуючи заготовку рукою, починають випрямляння. Щоб розтягнути середину заготовки, удари молотком наносять від середини до краю. Сильніші удари наносять посередині і зменшують їх силу в міру наближення до краю заготовки. Щоб уникнути утворення тріщин і наклепу металу, не можна наносити повторні удари по одному й тому самому місцю.

Особливої акуратності, уважності та обережності дотримуються при випрямлянні заготовок з тонкого листового металу. Удари наносять несильні, бо при неправильному ударі бокові грані молотка можуть або пробити листову заготовку, або сприяти натягу металу.

Згинання — це спосіб обробки металу, при якому заготовці або її частині надається зігнута форма. Слюсарне згинання виконується молотками (краще з м'якими бойками) у лещатах, на плиті або за допомогою спеціальних пристроїв. Тонкий листовий метал згинають киянками, вироби з дроту діаметром до 3 мм — плоскогубцями або круглогубцями. Згинають лише пластичний матеріал.

Згинання деталей — одна з найрозповсюдженіших слюсарних операцій. Виготовлення деталей згинанням можливе як вручну на опорному інструменті та оправках, так і в згинальних машинах (пресах).

Однак при згинанні потрібно, щоб заготовка після зняття навантаження зберегла надану їй форму, тому напруження згинання має перевищувати границю пружності. Деформація заготовки буде пластичною. При цьому внутрішні шари заготовки стискуються і скорочуються, а зовнішні розтягуються і подовжуються. В той же час середній шар заготовки (нейтральна лінія) не піддається ні стиску, ні розтягу; його довжина до і після згинання залишається сталою.

Безпека праці. При згинанні треба дотримуватися таких вимог безпеки: заготовку закріплювати в лещатах або інших пристроях міцно; працювати лише на справному обладнанні; перед початком роботи на згинальних верстатах ознайомитися з інструкцією; роботу виконувати обережно, щоб не пошкодити пальці рук; працювати у рукавицях і в застібнутих халатах.

 Закріплення вивченого: 

Дати визначення поняттю виправленню і рихтуванню.

Які інструменти застосовуються для операції виправлення і рихтування?

Дати визначення поняттю згинання?

Які вимоги безпеки при операції виправлення, рихтування і згинання?

 

Матеріали для вивчення: https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 66-80.

 Різання ручними ножицями

Різанням називають відділення частини заготовок від сортового або листового металу. Різання виконують як зі зняттям стружки, так і без зняття. Різання зі зняттям стружки здійснюють ручною ножівкою, на ножівкових, круглопиляльних, токарно-відрізних верстатах, а також може бути газове, дугове тощо. Без зняття стружки матеріали розрізують ручними важільними і механічними ножицями, гострозубцями, труборізами, прес-ножицями, у штампах. До різання належить також надрізування металу.

Великий тиск, якого зазнають леза при різанні, потребує великого кута загострення β. Чим твердіший розрізуваний метал, тим більшим має бути кут загострення леза; для м'яких металів (мідь та ін.) він дорівнює 65°, для металів середньої твердості — 70...75°. Для зменшення тертя між лез ножів і розрізуваний метал задній кут α у лезах виконують невеликим; він дорівнює 1,5...3°.

Ножі виготовляють зі сталі У7, У8; бокові поверхні лез загартовані до 52...58 HRCе, відшліфовані та загострені.

Звичайні ручні ножиці застосовують для різання стальних листів завтовшки 0,5... 1 мм і листів з кольорових металів завтовшки до 1,5 мм.

Ручні ножиці виготовляють з прямими і кривими різальними лезами.

За розміщенням різальної кромки лез ручні ножиці поділяють на праві та ліві.

Безпека праці: оберігати руки від поранення різальними кромками ножівки або задирками на металі;

слідкувати за положенням пальців лівої руки, яка підтримує лист знизу;

не здувати ошурки і не видаляти їх руками, щоб уникнути забруднення очей або поранення рук;

не захаращувати робоче місце непотрібними інструментами і деталями;

 

Закріплення вивченого: Дати визначення поняттю різання.

Які інструменти застосовуються для операції різання ручними ножицями?

Які вимоги безпеки при операції різання ручними ножицями?

Матеріали для вивчення: https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 86-91.

Різання ножівкою.

Матеріали для вивчення: https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 91-100.

16.10.2024

Тема уроку: Площинне розмічання. Рубання металу. 

ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Заготовки для деталей машин надходять на обробку в механічні цехи у вигляді поковок сортового металу. Залежно від призначення деталей одні заготовки залишаються необробленими, а інші обробляються частково чи повністю. При цьому з поверхні заготовок видаляється певний шар металу, внаслідок чого зменшується її розмір. Різниця між розмірами заготовки до і після обробки називається припуском на обробку.

Щоб знати де і до яких розмірів обробляти заготовку, її спочатку розмічають. Розмічанням називаєтеся операція нанесення на оброблювану заготовку розмічальних ліній (рисок), що визначають контури майбутньої деталі чи місця, яке потрібно обробляти.

Розмічання виконують точно і акуратно, бо помилки, допущені при цьому, можуть призвести до того, що виготовлена деталь буде бракованою. Буває й навпаки: неточно відлиту, а тому забраковану, заготовку можна виправити ретельним розмічанням, перерозподіливши припуски для кожної розмічуваної поверхні.

Точність, що досягається при звичайних методах розмічання, становить приблизно 0,5 мм. При точному розмічанні її можна підвищити до сотих часток міліметра.

Розмічання застосовується переважно в одиничному і дрібносерійному виробництві. На заводах багатосерійного і масового виробництва потреба у розмічанні відпадає завдяки використанню спеціальних пристроїв — кондукторів, упорів тощо.

Залежно від форми розмічуваних заготовок і деталей розмічання поділяють на площинне та просторове (об'ємне).

Площинне розмічання, що виконують звичайно на поверхнях плоских деталей, на штабовому і листовому матеріалі, полягає у нанесенні на заготовку контурних паралельних і перпендикулярних ліній (рисок), кіл, дуг, кутів, осьових ліній, різноманітних геометричних фігур за заданим розміром чи контурів різних отворів за шаблонами.

Прийомами площинного розмічання не можна розмітити навіть найпростіше тіло, якщо його поверхні непрямолінійні. При площинному розмічанні неможливо навіть нанести на бокову поверхню циліндра горизонтальні риски, перпендикулярні до його осі, бо до цієї поверхні не можна прикласти косинець чи лінійку. Та якби й знайшлась гнучка лінійка, яку б вдалося обвити навколо поверхні циліндра, то нанесення паралельних рисок на циліндр викликало б значні труднощі.

Просторове розмічання найуживаніше в машинобудуванні; за прийомами воно суттєво відрізняється від площинного. Складність просторового розмічання полягає в тому, що доводиться не тільки розмічати окремі поверхні деталей, розміщені в різних площинах і під різними кутами одна до одної, а й ув'язувати розмітки цих окремих поверхонь між собою.

ІНСТРУМЕНТИ ДЛЯ ПЛОЩИННОГО РОЗМІЧАННЯ

Рисувалки (голки) служать для нанесення ліній (рисок) на розмічувану поверхню за допомогою лінійки, кутника чи шаблона. Виготовляють рисувалки з інструментальної сталі У10 або У12. Для розмічання на стальній, добре обробленій поверхні застосовують рисувалки з латуні; на алюміній риски наносять гостро заточеним олівцем. Широко застосовують чотири види рису валок: круглу, з відігнутим кінцем, зі вставною головкою і кишенькову.

Кругла рисувалка — це стальний стержень завдовжки 150...290 мм і діаметром 4...5 мм, один кінець якого загартовано на довжину 20...30 мм і загострено під кутом 15°, а другий зігнуто в кільце діаметром 25...30 мм.

Рисувалка з відігнутим кінцем — це загострений з обох сторін стальний стержень, один кінець якого відігнуто під кутом 90°. Середня частина рисувалки потовщена і для зручності на ній зроблено накатку. Відігнутим кінцем наносять риски у важкодоступних місцях.

Рисувалка зі вставною голкою виконана за типом годинникових викруток; як вставна голка можуть бути використані стальні загострені та загартовані стержні.

Кишенькова рисувалка виконана у вигляді олівця з вістрям, що вбирається. Корпус рисувалки складається з двох частин, що обертаються одна відносно одної на чотирьох шарнірах, які при складанні вводяться через поздовжні пази. Передбачено тримач для закріплення рисувалки в кишені працюючого і для запобігання скочуванню з плити. На робочий наконечник напаяно стержень із твердого сплаву ВК6, загострений на конус з кутом 20°.

Рисувалки мають бути гостро заточеними. Їх конечна поверхня добре оброблена (гладенька), не дряпати лінійку, кутник. Чим гостріша робоча частина рисувалки, тим тоншою буде розмічальна риска і, отже, вищою точність розмітки.

Загострюють рисувалки на заточувальних верстатах. Рисувалку беруть лівою рукою за середину, а правою рукою за кінець, протилежний тому, що заточується. Дотримуючи сталий кут нахилу щодо абразивного круга, з легким натиском прикладають рисувалку конусом до обертового круга, рівномірно обертаючи її пальцями правої руки. Щоб уникнути відпуску, вістря рисувалки періодично охолоджують у рідині.

Кернер — слюсарний інструмент для нанесення заглиблень (кернів) на попередньо розмічених лініях (керни роблять для того, щоб риски були виразно помітні і не стиралися в процесі обробки деталі). Кернери виготовляють з інструментальної вуглецевої чи легованої сталі У7А, У8А, 7ХФ або 8ХФ. Робочу частину кернерів (конус) термічно обробляють на довжину 15...30 мм до твердості HRC_e 55...59, а ударну частину — на довжину 15...25 мм до твердості HRC_e 40...45. Середня частина кернера має рифлення (накатку) для зручності тримання під час роботи. Розрізняють кернери звичайні, спеціальні, пружинні (механічні), електричні тощо.

Звичайний кернер — це стальний стержень завдовжки 100, 125 або 160 мм і діаметром відповідно 8, 10 або 12 мм; його бойок має сферичну поверхню. Вістря кернера загострюють на периферії шліфувального круга під кутом 50...60° При точнішому розмічанні користуються малими кернерами з вістрям, загостреним під кутом 30...45°. У кернерах для розмічання центрів отворів, які передбачають свердлити, вістря загострюють під кутом 75°.

Циркулі використовують для розмічання кіл і дуг, ділення відрізків та кіл, а також для геометричних побудов. Циркулями користуються і для перенесення розмірів з вимірювальних лінійок на деталь.

Розмічальні циркулі бувають прості або з дугою, точні і пружинні. Простий циркуль складається з двох шарнірно з'єднаних ніжок суцільних або зі вставними голками; потрібний розхил ніжок фіксується гвинтом.

Штангенциркулі. Розмічальний штангенциркуль, служить для точного розмічання прямих ліній і центрів.

Рейсмус є основним інструментом для просторового розмічання і служить для нанесення паралельних, вертикальних і горизонтальних ліній, а також для перевірки встановлення деталей на плиті.

Він складається з чавунної основи 2 вертикального стояка (штатива) 5, гвинта з гайкою 6 для закріплення рисувалки 4, установочного гвинта 3 для підведення голки (щоб точно визначити розмір), планки 1 і муфти 7.

Для точнішого розмічання застосовують рейсмус з мікрометричним гвинтом.

 

ПІДГОТОВКА ДО РОЗМІЧАННЯ

Перед розмічанням необхідно виконати такі операції:

очистити стальною щіткою заготовку від пилу, бруду, окалини, слідів корозії тощо;

ретельно оглянути заготовку — при виявленні раковин, пухирів, тріщин і т. ін., точно виміряти їх і, складаючи план розмічання, вжити заходів щодо видалення цих дефектів у процесі подальшої обробки (якщо це можливо); всі розміри заготовки мають бути ретельно розраховані, щоб після обробки на поверхні не залишилося дефектів;

вивчити креслення розмічуваної деталі, з'ясувати її особливості та призначення; уточнити розміри; подумки накреслити план розмічання (встановлення деталі на плиті, спосіб і порядок роботи); особливу увагу приділити припускам на обробку (їх беруть з довідників залежно від матеріалу і розмірів деталі, її форми, способу встановлення при обробці);

визначити базові поверхні (бази) заготовки, від яких слід відкладати розміри у процесі роботи; при площинному розмічанні базами можуть бути оброблені кромки заготовки або осьові лінії, які наносять у першу чергу; за бази також зручно обирати приливки, бобишки, платики;

підготувати поверхню до обробки.

Фарбування поверхонь. Для фарбування використовують різноманітні барвники.

Крейду розводять у воді (1 : 8), доводять до кипіння. Потім, щоб шар фарбника не стирався, у нього додають рідкий столярний клей (50 г на 1 кг крейди). Після додавання клею суміш ще раз кип'ятять. Для уникнення псування суміші (особливо влітку) у розчин додають трохи льняної олії та сикативу, який прискорює висихання барвника. Таким барвником покривають чорні необроблені заготовки. Фарбують малярними пензлями. Однак цей спосіб малопродуктивний, бо коли це можливо (особливо при великих деталях або великих їх партіях), фарбують за допомогою розпилювачів (пульверизаторів), які крім прискорення роботи забезпечують рівномірне і міцне фарбування.

Звичайною сухою крейдою натирають розмічувані поверхні. Фарбування виявляється менш міцним. Цим способом фарбують необроблені поверхні дрібних невідповідальних заготовок.

Розчин мідного купоросу дістають, розчинивши у склянці води три повні чайні ложки кристалічного мідного купоросу. Очищену від пилу, бруду та олії поверхню або покривають розчином мідного купоросу (пензлем) або змочують водою і натирають шматком мідного купоросу. Розмічання здійснюють після висихання купоросу.

На поверхні заготовок осідає мідь тонким шаром, на який добре наносяться розмічальні риски. Цим способом фарбують лише стальні та чавунні заготовки з попередньо обробленими під розмітку поверхнями.

Фарбування спиртовим лаком, який є розчином шелаку в спирті з додаванням фуксину, застосовують лише при точному розмічанні оброблених поверхонь невеликих виробів.

Швидкосохнучі лаки та фарби застосовують для покриття поверхонь великих оброблених стальних і чавунних виливків. Кольорові метали, гарячекатаний листовий і профільний стальний матеріал лаками та фарбами не фарбують.

При нанесенні барвника, заготовку тримають у лівій руці у нахиленому положенні. Тонкий і рівномірний шар барвника наносять на поверхню перехресними вертикальними і горизонтальними рухами пензля. Розчин для уникнення патьоків набирають лише кінцем пензля у невеликій кількості.

ПРИЙОМИ ПЛОЩИННОГО РОЗМІЧАННЯ

Нанесення розмічальних рисок. Розмічальні риски наносять у такій послідовності: спочатку проводять горизонтальні, потім —- вертикальні, після цього — похилі й останніми — кола, дуги та заокруглення. Креслення дуг в останню чергу дає змогу проконтролювати точність проведення прямих рисок: якщо вони нанесені точно, дуга замкне їх і сполучення вийде плавним.

Прямі риски наносять рисувалкою, яку слід нахиляти в напрямі її переміщення і вбік від лінійки. Кути нахилу мають відповідати зазначеним на рисунку і не змінюватися в процесі нанесення рисок, інакше риски не будуть паралельними лінійці. Рисувалку весь час притискують, до лінійки, яка щільно прилягає до деталі.

Риски проводять лише один раз. Повторно провести лінію по одному й тому самому місцю важко, і в результаті вийде кілька паралельних рисок. Якщо риска нанесена неякісно, її зафарбовують, дають барвнику просохнути і проводять риску знову.

Перпендикулярні риски (не в геометричних побудовах) наносять за допомогою кутника. Деталь (заготовку) кладуть у кут плити і злегка притискують тягарем, щоб вона не зсовувалася у процесі розмічання. Риску проводять за кутником, полицю якого прикладають до бокової поверхні розмічальної плити.

Паралельні риски наносять за допомогою кутника пересуваючи його на потрібну відстань.

Відшукування центрів кіл здійснюють за допомогою центрошукачів та центронамітників.

Керном називається заглиблення (лунка), утворене внаслідок дії вістря (конуса) кернера при ударі по ньому молотком. Маса молотка має відповідати масі кернера.

Ири роботі кернер беруть трьома пальцями лівої руки (великим, вказівним і середнім) і ставлять вістрям точно на середину розмічальної риски. Спочатку нахиляють кернер в бік від себе і притискують до наміченої точки, потім швидко ставлять у вертикальне положення, після чого по ньому наносять легкий удар молотком масою 100...200 г.

Центри кернів мають розміщуватися точно на розмічальних лініях, щоб після обробки на поверхні деталі залишилися половини кернів. Керни обов'язково ставлять на перетині рисок і заокругленнях. На довгих лініях (прямих) керни наносять на відстані 20...100 мм, на коротких лініях, перегинах, заокругленнях і в кутах на відстані 5... 10 мм. Лінію кола досить накернити в чотирьох місцях — точках перетину осей з колом. Керни, нанесені нерівномірно, а також не на самій рисці, не забезпечують контроль обробки (точіння, фрезерування тощо). На оброблених поверхнях деталей керни наносять на кінцях ліній. Інколи на чисто оброблених поверхнях риски не накернюють, а продовжують їх на бокові грані і накернюють там.

Керни для свердління отворів роблять глибшими, ніж інші, щоб свердло менше зміщувалося в бік від розмічальної точки.

Розмічання за шаблоном звичайно застосовують при виготовленні великих партій однакових за формою і розмірами деталей. Інколи таким способом розмічають хоч і невеликі партії, але складних виробів. Шаблони виготовляють з листового матеріалу завтовшки 0,5... 1 мм, а для деталей складної форми або тих, що мають отвори, завтовшки 3...5 мм. При розмічанні шаблон накладають на пофарбовану заготовку (деталь) і проводять рисувалкою риску вздовж контра шаблона, після чого риску накернюють. За допомогою шаблонів зручно розмічати отвори для свердління, бо при цьому відпадає потреба в геометричних побудовах — поділу відрізків і кіл на частини і т. ін.

Отвори розмічають за шаблоном рисувалкою або кернером.

Інколи шаблон може бути кондуктором, за яким деталь оброблюють без розмічання. Для цього його накладають на заготовку, потім свердлять отвори і обробляють бокові поверхні.

Доцільність застосування шаблона полягає в тому, що розмічальна робота, на яку витрачається багато часу, виконується лише один раз при виготовленні шаблона. Усі наступні операції розмічання становлять лише копіювання окреслень шаблона. Розмічальні шаблони можна також використовувати і для контролю деталі після обробки.

Розмічання за зразком відрізняється тим, що не потребує виготовлення шаблона. Цей спосіб широко застосовують при ремонтних роботах, коли розміри знімають безпосередньо з деталі, що вийшла з ладу, і переносять на розмічуваний матеріал. При цьому враховують спрацьованість деталей.

Розмічання за місцем частіше застосовують при складанні великих деталей. Одну деталь розмічають за іншою в такому положенні, в якому вони мають, бути з'єднані.

Розмічання олівцем виконують за лінійкою на заготовках з алюмінію чи дюралюмінію. Розмічати останні за допомогою рисувалки не слід, бо при нанесенні рисок руйнується захисний шар і створюються умови для появи корозії.

Точне розмічання виконують за тими самими правилами, що й звичайне, але застосовують точніші вимірювальні та розмічальні інструменти. Поверхні розмічуваних заготовок ретельно очищають і покривають тонким шаром розчину мідного купоросу. Крейду застосовувати для фарбування не рекомендується, бо вона швидко стирається, прилипає до рук і забруднює інструмент.

При нанесенні рисок користуються штангенрейсмусом з точністю 0,05 мм, а встановлення і вивірення заготовок виконують за індикатором. Точніше встановлення можна виконати, застосовуючи плоскопаралельні міри довжини (плитки) і закріплюючи їх у спеціальних держаках. Риски проводять неглибокі, а накернювання здійснюють гострозаточеним кернером з трьома ніжками, розміщеними під кутом 90° одна до одної.

Розмітка має точно відповідати розмірам, зазначеним на кресленні; розмічальні риски повинні бути добре помітними, не стиратися у процесі обробки заготовки, не погіршувати зовнішній вигляд і не знижувати якість деталі, тобто глибина рисок і кернованих заглибин має відповідати технічним вимогам.

Дефекти. Найчастішими дефектами при розмічанні є такі:

· невідповідність розмірів розміченої заготовки даним кресленням внаслідок неуважності розмітчика або неточності розмічального інструмента;

· неточність встановлення рейсмуса на потрібний розмір, причиною якого є неуважність або недосвідченість розмітчика, брудна поверхня плити або заготовки;

· недбале встановлення заготовки на плиті в результаті неточного вимірювання плити.

Безпека праці. При розмічальних роботах необхідно дотримуватися таких правил безпеки праці:

·     встановлення заготовок (деталей) на плиту і зняття їх я плити слід виконувати лише у рукавицях;

·     заготовки (деталі) і пристрої надійно встановлювати не на краю плити, а ближче до середини;

·     перед встановленням заготовки (деталі) перевірити плиту на стійкість;

·     під час роботи на вільні (ті, що не використовуються) гострозаточені кінці рисувалок обов'язково надягати запобіжні пробки або спеціальні ковпачки;

·     мідний купорос, що використовується для фарбування, наносити лише пензлем, дотримуючись заходів безпеки, оскільки він отруйний;

·     слідкувати за тим, щоб проходи навколо розмічальної плити були завжди вільними;

·     перевіряти надійність кріплення молотка на рукоятці;

·     видаляти пил та окалину з розмічальної плити щіткою, а з великих плит — мітлою;

·     промащене ганчір'я і папір складати тільки у спеціальні металеві ящики з кришкою, що щільно закривається.

   Закріплення вивченого:

Дати визначення поняттю розмічання?

Які пристрої застосовуються для операції розмічання?

Які інструменти застосовуються для операції розмічання?

Пояснити операцію фарбування поверхонь?

Пригадайте в якій послідовності наносяться риски?

На якій відстані наносяться керни на розмічальну лінію?

Пригадайте передові методи розмітки?

Які дефекти при розмітці ви запам’ятали?

Які шляхи попередження дефектів при розмітці? 

Матеріали для вивчення: 

 https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 29-50.

 Рубання металу

Рубанням називається слюсарна операція, коли за допомогою різального (зубила, крейцмейселя та інших) та ударного (слюсарний молоток) інструмента з поверхні заготовки (деталі) видаляють зайвий шар металу або розрубують заготовку на частини.

Рубання здійснюють тоді, коли за умовами виробництва верстатну обробку важко виконувати або нераціонально і коли непотрібна висока точність обробки.

Заготовку перед рубанням закріплюють у лещатах. Великі заготовки рубають на плиті або ковадлі, а дуже великі — там, де вони знаходяться.

Залежно від призначення оброблюваної деталі рубання може бути чорновим або чистовим. При чорновому рубанні зубилом за один робочий хід знімають шар металу завтовшки 1,5 до 2 мм, а при чистовому — від від 0,5 до 1 мм.  Точність обробки, що досягається при рубанні, становить 0,4... 1 мм.

Кут загострення β — це кут, утворений передньою і задньою поверхнями інструмента.

Передній кут γ — де кут між передньою поверхнею і площиною, проведеною через різальну кромку перпендикулярно до обробленої поверхні. Чим більший в інструмента передній кут, тим менше кут загострення і, відповідно, менше зусилля різання, але різальна частина — менш міцна і стійка.

Задній кут α, що утворюється задньою поверхнею і поверхнею різання, має бути невеликим (3...8). Якщо зубило нахилити під більшим кутом, воно вріжеться у поверхню, що обробляється; при менших кутах зубило ковзатиме, не здійснюючи різання. Цей кут зменшує тертя задньої поверхні інструмента по оброблюваній поверхні.

Кут різання δ — це кут між передньою і оброблюваною поверхнями. Він дорівнює сумі кута загострення і заднього, тобто δ = β + α

Дія клиноподібного інструмента на оброблюваний метал змінюється залежно від положення осі клина і напряму дії сили Р. Розрізняють два основних види роботи клина:

вісь клина і напрям дії сили Р перпендикулярні до поверхні заготовки (заготовка розрубується);

вісь клина і напрям дії сили Р утворюють з поверхнею заготовки кут менш як 90° (із заготовки знімається стружка).

У другому випадку передня поверхня клина стискує зрублюваний шар металу, що знаходиться перед нею, окремі частки якого зміщуються одна відносно одної; коли напруження, в металі перевищує його міцність, відбувається зсув або сколювання часток, у результаті чого утворюється стружка.

Слюсарне зубило —виготовляється з інструментальної вуглецевої або легованої сталі (У7А, У8А, 7ХФ, 8ХФ). Зубило має три частини: робочу, середню та ударну.

Кут загострення вибирають залежно від твердості оброблюваного металу. Рекомендовані кути загострення зубила для рубання деяких матеріалів, град:

Тверді матеріали (тверда сталь, бронза, чавун) 70

Матеріали середньої твердості (сталь) 60

М'які матеріали (латунь, мідь, титанові сплави) 45

Алюмінієві сплави  35

Крейцмейсель відрізняється від зубила різальною кромкою.

Слюсарний молоток — це інструмент для ударних робіт. Він має ударник і рукоятку. Молотки виготовляють двох типів: з квадратним і круглим бойками.

Основною характеристикою молотка є його маса.

Слюсарні молотки з круглим бойком виготовляють шести номерів. Молотки № 1 масою 200 г рекомендується застосовувати для інструментальних робіт, а також для розмічання і випрямляння; молотки №2 (400 г), № 3 (500 г) і № 4 (600 г) — для слюсарних робіт; молотки № 5 (800 г) і № 6 (1000 г) застосовують рідко (при ремонтних роботах).

Слюсарні молотки з квадратним бойком виготовляють восьми номерів: № 1 (50 г), № 2 (100 г), № 3 (200 г) —для слюсарно-інструментальних робіт; № 4 (400 г), № 5 (500 г) і № 6 (600 г) — для слюсарних робіт: рубання, згинання, клепання та ін.; № 7 (800 г) і № 8 (1000т) застосовують рідко (при виконанні ремонтних робіт). Для важких робіт застосовують молотки масою 4... 16 кг, які називаються кувалдами.

Виготовляють молотки зі сталей 50 і 40Х та інструментальних вуглецевих сталей марок У7 та У8. У середній частині молотка є отвір овальної форми для вставляння рукоятки.

Рукоятку молотка виготовляють з твердої деревини (кизил, горобина, дуб, клен, граб, ясен, береза) або із синтетичних матеріалів. Рукоятка має овальний переріз; вільний її кінець у 1,5 рази товстіший кінця, на якому насаджено ударник.

Кінець на який насаджують ударник, розклинюють дерев'яним клином, змащеним столярним клеєм, або металевим клином, на якому роблять насічки (йоржі). Товщина клинів у вузькій частині дорівнює 0,8... 1,5 мм, а в широкій — 2,5...6 мм.

Тримання (хватка) молотка. Молоток беруть правою рукою за рукоятку на відстані 15...30 мм від вільного кінця, охоплюючи рукоятку чотирма пальцями і притискуючи до долоні, великий палець накладають на вказівний. Усі пальці залишаються в такому положенні при замахові та ударі. Цим способом тримають молоток при так званому нанесенні кистьового удару без розтискання пальців. При іншій хватці на початку замаху мізинець, безіменний і середній пальці поступово розтискають і рукоятку молотка охоплюють лише вказівним і великим пальцями. Потім розтисиуті пальці стискують і прискорюють рух руки вниз. У результаті удар виходить сильним. Цей спосіб хватки застосовують при так званому нанесенні удару з розтисканням пальців.

Удар може бути кистьовим, ліктьовим або плечовим.

При кистьовому ударі замах молотком здійснюють лише за рахунок згинання кисті руки. При цьому кисть у зап'ясті згинають до відказу, розтиснувши злегка пальці, крім великого і вказівного (при цьому мізинець не сходить з рукоятки молотка). Потім пальці стискують і наносять ударі Кистьовий удар застосовують при виконанні точних робіт, легкому рубанні, зрубуванні тонких шарів металу тощо.

Наносячи ліктьовий удар (рис. 67, б), руку згинають у лікті. При замаху діють пальці руки, які розтискають і стискають, кисть (рух її вверх, а потім вниз) і передпліччя. Щоб нанести сильний удар, руку розгинають досить швидко. Цим ударом користуються при звичайному рубанні, зрубуванні шару металу середньої товщини або при прорубуванні пазів і канавок.

При плечовому ударі рука рухається в плечі. При цьому з великим замахом наносять максимальної сили удар з плеча. В цьому ударі беруть участь плече, передпліччя і кисть. Плечовим ударом користуються при знятті товстого шару металу і обробленні великих поверхонь

Закріплення вивченого:

Пояснити операцію рубання металу?

Які є кути різання?

Які інструменти використовуються для рубання?

Пригадайте як правильно тримати зубило і молоток?

Які бувають удари молотком?

Які кути встановлення зубила при рубанні в лещатах?

Матеріали для вивчення: 

 https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 50-60.

09.10.2024

Тема уроку 2: Організація робочого місця.

Наукова організація праці містить такі елементи, як обладнання навчальних майстерень, організація робочих місць (планування, освітлення) і трудового процесу (робоча поза, робочі рухи та їх елементи), розробка режиму праці (темп, ритм), створення оптимальних санітарно-гігієнічних (мікроклімат, шум, вібрація, освітлення, особиста гігієна) і естетичних (колір, пофарбування, одяг, музика) умов праці, протипожежних заходів та забезпечення безпеки праці.

Одним з основних елементів організації робочого місця слюсаря є його планування, при якому враховують вимоги наукової організації праці до розміщення цього робочого місця відносно інших робочих місць у майстерні, обладнання, місцеположення робітника та оснастки, інструментів, пристроїв (порядок на робочому місці).

З метою економії рухів і уникнення непотрібних пошуків предмети на робочому місці поділяють на постійного і тимчасового користування, за якими закріплені місця зберігання та розміщення.

Відстань від тари з заготовками і готовою продукцією і від обладнання до робітника має бути такою, щоб робітник міг використовувати переважно рух рук. При цьому враховують, що трудові прийоми, пов'язані з невеликими опорами зусиллю, особливо коли треба досягти великої точності при виготовленні деталей, виконують лише кистями рук чи навіть одними пальцями. При виконанні прийому, пов'язаного з незначним зусиллям і властивою для нього невеликою амплітудою, рухи здійснюють за рахунок м'язів плеча і передпліччя, і, нарешті, при виконанні прийомів, пов'язаних із значними зусиллями (6—8 Н), у рухові бере участь вся рука і навіть корпус працюючого.

Між організацією робочого місця і рівнем організованості праці учнів існує прямий зв'язок. Від планування, тобто характеру розміщення на робочому місці основного і допоміжного обладнання, заготовок, виготовлених деталей, інструментів і пристроїв, залежить створення умов для високопродуктивної праці.

Плануючи робочі місця, слід враховувати зони досяжності рук у горизонтальній і вертикальній площинах, кількість суглобів тіла, що беруть участь у рухах

Дотримання зон досяжності звільняє робітника від зайвих рухів. Найзручніша оптимальна зона визначається півдугою радіусом приблизно 300 мм для кожної руки. Максимальна зона досяжності — 430 мм без нахилу корпуса і 650 мм з нахилом корпуса не більше ніж на 30° для учнів середнього зросту. Розміщення предметів далі зазначених меж викликає додаткові, а відповідно, зайві рухи, тобто викликає непотрібну витрату робочого часу, прискорює втомлюваність працюючого і знижує продуктивність праці.

Основні вимоги щодо дотримання певного порядку на робочих місцях:

·         усе необхідне для роботи має знаходитися під рукою, щоб можна було одразу знайти потрібний предмет;

·         інструменти та матеріали, якими під час роботи користуються частіше, розміщують ближче до себе, а ті, що застосовуються рідше, — далі;

·         всі предмети, які використовуються, розміщують приблизно на висоті пояса;

·         інструменти та пристрої розміщують так, щоб їх було зручно брати відповідною рукою: що беруть правою рукою — кладуть праворуч, що беруть лівою — ліворуч; ті, що використовують частіше,— ближче, ті, що рідше,— далі;

·         не можна класти один предмет на інший або на оброблену поверхню деталі;

·         документацію (креслення, технологічні чи інструкційні карти, наряди тощо) тримають у зручному для користування та гарантованому від забруднення місці;

·         заготовки й готові деталі зберігають так, щоб вони не загромаджували проходи і щоб робітнику не доводилось часто нагинатися, якщо треба взяти ту чи іншу заготовку або виріб; легкі предмети кладуть вище важких.

Ручний інструмент мусить відповідати особливостям анатомічної форми руки людини;

Робоче місце слюсаря організується залежно від змісту виробничого завдання і типу виробництва (одиничне, серійне, масове), проте більшість робочих місць обладнують, як правило, слюсарними верстаками, на яких встановлюють і закріплюють слюсарні лещата.

Встановлення лещат без урахування зросту працюючого значно гальмує формування навичок правильного виконання роботи, знижує продуктивність праці, збільшує втомлюваність.

Висота верстака із встановленими на ньому лещатами має відповідати зростові працюючого. Вибираючи висоту встановлення лещат з паралельними губками, зігнуту в лікті ліву руку ставлять на губки лещат так, щоб кінці випрямлених пальців руки торкалися підборіддя, або встановлюють бойок молотка на ударну частину зубила. При цьому плечова частина правої руки має бути у вертикальному положенні, а ліктьова—у. горизонтальному під кутом 90°. Стільцеві лещата встановлюють на таку висоту, щоб зігнута в лікті ліва рука, поставлена на губки лещат, торкалася підборіддя зігнутими у кулак пальцями.

Якщо працюючий невеликого зросту, то використовують спеціальні, регульовані за висотою, підставки (лати) під ноги.

 Закріплення вивченого: Що ви розумієте під науковою організацією праці?

Які основні вимоги щодо дотримання певного порядку на робочих місцях?

Якою повинна бути висота верстака для здобувача освіти?

Матеріали для вивчення: 

 https://drive.google.com/file/d/1FdIzbMtZIT4dIrzfbWsZdFeriesJldb3/view

сторінки 6-25.

 

24.09.2024

Тема уроку 1: Вимірювальні інструменти.

Засоби вимірювання й контролю. Під вимірюванням розуміють порівняння однойменної величини (довжини з довжиною, кута з кутом, площі з площею тощо) з величиною, що прийнята за одиницю.

Усі засоби вимірювання й контролю, які застосовуються у слюсарній справі, можна поділити на контрольно-вимірювальні інструменти та вимірювальні прилади.

До контрольно-вимірювальних інструментів належать: інструменти для контролю площинності й прямолінійності; плоскопаралельні кінцеві міри довжини (плитки); штрихові інструменти, що відтворюють будь-яке кратне або дробове значення одиниці вимірювання у межах шкали (штангенінструменти, кутоміри з ноніусом); мікрометричні інструменти, засновані на дії гвинтової пари (мікрометри, мікрометричні нутроміри та глибиноміри).

До вимірювальних приладів належать: важільно-механічні (індикатори, індикаторні нутроміри, важільні скоби, мініметри); оптико-механічні (оптиметри, інструментальні мікроскопи, проектори, інтерферометри); електричні (профілометри тощо).

Інструменти для контролю площинності та прямолінійності.

Лекальні лінійк и виготовляють трьох типів: з двобічним скосом (ЛД) завдовжки 80, ,125, 200, 320 і 500 мм; тригранні (ЛТ) завдовжки 200 і 320 мм; чотиригранні (ЛЧ) завдовжки 200, 390, 500 мм. Перевірка прямолінійності лекальними лінійками здійснюється за способом світлої щілини (на просвіт) або за способом сліду. При перевірці прямолінійності за способом світлової щілини лекальну лінійку накладають гострою кромкою на поверхню, що перевіряється, а джерело світла розміщують позаду лінійки та деталі. Наявність просвіту між лінійкою та деталлю свідчить про відхилення від прямолінійності. При достатніх навичках такий спосіб контролю дає змогу виявити просвіт від 0,003 до 0,005 мм (3...5 мкм).

При перевірці способом сліду робочим ребром лінійки про водять по чистій поверхні, що перевіряється. Якщо поверхня прямолінійна, на ній залишається суцільний слід; в іншому разі слід буде уривчастим (плямами).

 

Штангенінструменти поширені в машинобудуванні. їх застосовують для вимірювання зовнішніх і внутрішніх діаметрів, довжини, товщини, глибини тощо.

Штангенциркулі застосовують трьох типів—ШЦ-І, ШЦ-ІІ і ШЦ-ІІІ. їх виготовляють з різними границями вимірювання, мм: 0...125 (ШЦ-І); 0...160 (ШЦ-ІІ); 0...400 (ШЦ-ІІІ); відліки за ноніусом становлять 0,1 мм (ШЦ-1) і 0,05 мм (ШЦ-ІІ і ШЦ-ІІІ).

Штангенциркуль ШЦ-І застосовують для вимірювання зовнішніх, внутрішніх розмірів і глибини з величиною відліку за ноніусом 0,1 мм. Штангенциркуль має штангу, на якій нанесена шкала з основними міліметровими поділками. На одному кінці цієї штанги є вимірювальні губки 2 і 7, а на іншому — лінійка 6 для вимірювання глибини. По штанзі переміщується рухома рамка, 3 з губками.

Рамку у процесі вимірювання закріплюють на штанзі затискачем 4. Нижні губки 7 служать для вимірювання зовнішніх розмірів, а верхні 2—внутрішніх. На скісній, грані рамки 3 нанесена шкала 5 з дробовими поділками, яка називається ноніусом.

Ноніус служить для визначення дробової величини ціни поділки штанги, тобто для визначення часток міліметра.

Законспектувати. Вивчити матеріал.